Меню

ГОЛОСИ

Поділитися сторінкою


Офіційне відкриття виставки художника Ігоря Коновалова «Голоси». Виставка триває до 30 червня в арт-центрі  «Совіарт» (Київ).

 

Колись в 90-х я разом з А. Варваровим робив виставку-акцію в театральному інституті ім. Карпенка-Карого під назвою «Репетиція». Це був час змін епох, з’явилися демократичні засади в зародковому стані і суспільство було в стані репетиції. А недавно я подивився серіал «Слуга народу», після чого головний герой дійсно став гарантом нашої країни. У мене з’явилося відчуття, що серіал — це була репетиція, яка триває, де кожна балерина танцює сама по собі.

Якось я почув в одній з пісень В. Висоцького фразу «я ніколи не їздив на слоні …» і я подумав, що я теж не їздив, а тим більше по київських пагорбах, ось і вирішив з’їздити «на полотні», а раптом і справді буде таке).

Десь в листопаді минулого року я побачив по ютубу презентацію мистецького проекту «Падаюча тінь» Мрії «на Венеціанському бієнале. Очікується, що 9 травня літак «Мрія» пролетить над Венецією в певний час, відкине тінь на Джардіні, і це стане частиною проекту. Усередині літака буде знаходитися HDD диск з інформацією про всіх сучасних художників, які погодилися взяти участь у проекті.

Під час презентації задавали багато питань, на які були розпливчасті відповіді: в робочому чи стані літак «Мрія», чи є дозвіл на повітряний коридор над Венецією, чи буде справді «тінь» від літака на великій висоті і т.д. Загалом, цей хайп роздувався місяцями в арт-співтоваристві по соцмережах. І тут я зрозумів точно, що літак не полетить, тоді і зародилася ідея розчинити величезний бородатий фейк в фарби на полотні, концептуально зображуючи політ проекту «Падаюча тінь» Мрії «.

Коли я побачив прес-конференцію проекту «Голоси любові», я був вражений від відомих людей нашого «містечка». Я потім згадав, що хтось вже таке переживав і згадав того-ж Іллю Кабакова, цитую: «Не знаєш навіть, що сказати про Малевича. Великий художник. Вселяє жах. Великий начальник». І ще: «У піонерський табір школи на все літо поїдуть тільки ті, які це заслужили. Решта залишаться тут». Так стало страшно, що очі бояться, а руки роблять портрети. А ще страшніше виставити картину «Голоси любові», тому що мене точно не візьмуть в «музейне майбутнє …»

Ілля Кабаков –  один з найцікавіших для мене художників, як радянського, так і пострадянського простору, тим більше мій земляк з Дніпропетровська. Мені подобається його чудовий проект «В майбутнє візьмуть не всіх», де закладено поділ всіх людей на три категорії: хто візьме, кого візьмуть, кого не візьмуть. Звідси і фобії: вскочити в останній вагон, щоб стати брендом, а там і розслабитися можна). А потім на старості років закрити очі й спокійно прокручувати в голові черговий концептуальний проект і при цьому, як Ейнштейн, показати світу язика, а можна і посміхнутися, як в останньому автопортреті Рембрандта.

Якщо уявити майбутнє, то машини замінять художників і кураторів на штучний інтелект. У будь-якому приміщенні датчики будуть балансувати настрій людини; замість скульптур — голограми, замість картин — монітори в супроводі відповідної музики. Ось я і вирішив написати на пам’ять про білкового куратора, з його суб’єктивними комплексами і кумівством.

Будь-яке вірування робить автоматично людину уразливою і підлеглою. Не важливо, у що ти віриш: у світле майбутнє комунізму, в Бога або загробний світ. Це не має жодного значення. Важливо, якщо тобі вселяють ідею, яка сприймається бездоказово, вона стає — вірою. Віриш — не думай, тобі трохи серотоніну і ендорфіну, і ти отримуєш «райську насолоду».

«Люди нічому так твердо не вірять, як тому, про що вони найменше знають».

(Мішель де Монтень)

Солідній компанії на постійну роботу потрібна дівчина приємної зовнішності із знанням Linux, програмування вбудованих мікроконтролерів на C / C + / ASM, знання Linux — установка і настройка (мережа, графіка, установка драйверів); C, Python, технології ООП, GTK (бажано PyGTK) або Qt, SQL і XML — базові знання; розуміння многопоточности і синхронізації потоків. (З оголошення).

Будь-яка яскрава подія йде по червоній доріжці в цифрову «хмару».

Ігор Коновалов

Текст галереї: 

Серед розумних і освічених прийнято мати свою точку зору. До того ж точка зору — це ще й своєрідний фільтр від пропаганди соціуму. Але щоб мати точку зору, потрібно усвідомити «точку сидіння», тому як перша визначається другою. Іншими словами «у кожного своя правда». І ось коли заходиш в інтернет, то місце сидіння вже не має географічного значення, а точка зору стикається з безліччю їй протилежних, які в своєму конфлікті вже як би і не точки, а скоріше гул голосів. Але виникає питання, що представляють собою ці «голоси» епохи постправди в мережі? «Голоси» хайпів і фейків, людей і ботів, реальності й ілюзії, це баяни і сабжі від різних аффтарів, фотожаби, меми та багато іншого. Боротися з усією масою подібної інформації допомагає іронія або самоіронія, тому що інакше нестерпно адекватно сприймати «голосу», які доходять з усіх екранів. Філософська концепція життя Ігоря Коновалова проста і в той же час дуже складна. «Світ це ти сам» — говорить автор. І занурюючись в простір «голосів», художник вихоплює з нього те, що зачепило свідомість за якийсь період свого життя і розчиняє пікселі з монітора в фарби. Незважаючи на те, що свідомість сприймає шум «голосів», художник вибірково фіксує на полотні хвилюючі його теми на тлі всюдисущих атомообразних зайчиків — інформаційних частинок, яким він дав назву «інфатони». З одного боку інфатони — це виділені елементи духу часу, а з іншого — цифровий треш. Адже можливо в майбутньому цифрова комунікація стане такою ж застарілою, як зараз аналогова. Виставка триватиме по 30 червня Центр Сучасного Мистецтва Soviart Андріївський узвіз, 22А

бачите помилку, пишіть сюди