EN RU

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Біографія Анатолія Ганкевича (Одеса). За підтримки «Українського культурного фонду».

 

Мені пощастило народитися в сім’ї художника. Я з дитинства знав, що буду займатися тим, що пов’язано з естетикою.

Мій батько воював. Коли він прийшов з фронту,то  потрапив до бригади, якою керував Ізяслав Клигман — художник всесоюзного масштабу. Клигман зібрав бригаду художників з Одеси, яка їздила в Москву оформлювати павільйони ВДНХ. Це була найкраща одеська команда. Вони їздили в Москву на півроку  працювати, а потім півроку відпочивали.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Сім’я Ганкевичів: батько — Микола Михайлович, мати — Марія Олександрівна, бабуся — Ганна Олексіївна Перуцька.

 

Батько заробляв великі гроші, але не накопичував їх. Коли приїжджав з Москви, кожні вихідні влаштовував гулянки на всю вулицю. Приходили всі, разом їли і пили. Він був великої душі людина.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Микола Ганкевич з бригадою художників. (ВДНГ, 50-ті роки)

 

Пам’ятаю довжелезні столи у дворі, я під ними плазую і бачу ноги, ноги… Я внизу, всіх бачу, а мене ніби немає. Це було веселе почуття, я сприймав навколишній світ фрагментарно — частинами. Думаю, що це мій принцип розуміння будь-чого: треба все розбити на частини, зрозуміти, і потім скласти в цілісну картину.

З дванадцяти років я уже допомагав батькові. Він вважав, що гроші розбещують дітей, і грошей мені не давав. Казав так: «Зробиш картинку — це будуть твої джинси, а ця картинка — твій магнітофон». Тож мені доводилося після художньої школи ночами малювати замовлення.

Звичайно, мені було цікаво заробити собі на магнітофон, тому що я захоплювався музикою, хотів нові джинси, щоб похизуватися перед дівчатками — все це дитячі невинні бажання.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Анатолій Ганкевич, 14 років, 1979

 

Не було такого, щоб батько мені вказував шлях. Він дав мені тільки ремісничі навички. Вчив, не критикував, десь поправляв. Спочатку давав прості завдання — плакати, типу поп-арту, а потім дозволяв працювати з живописними фрагментами. Батько дав мені те, що сьогодні називається дизайном: стосунки і композицію.

Творчістю я займався з дитинства, ліпив, моделював кораблі, літаки. Любив все робити руками, і у мене це дуже добре виходило.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Батько і мати Анатолія Ганкевича на прогулянці в Лузанівському парку, 1977

 

Дуже важливо в дитинстві відчути визнання, і я пам’ятаю цей момент. Це була середня група в дитячому садку. Я зліпив з пластиліну аквалангіста і всі були в захваті. Почали аплодувати і сказали, що це геніально. Тоді я зрозумів, що, напевно, щось можу. І думаю, що цей момент був ключовим. 

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Анатолій з батьком на дачі на Хаджибейському лимані, 1973

 

Але я завжди спокійно ставився до критики, розумів, що все це приватні думки, і тільки я можу розбиратися в своєму світі. Тому мені з самим собою завжди було комфортно і цікаво.

Навіть думка батька, коли я почав працювати як художник, не впливала на мене. Я розумів, що він робить ту роботу, яка мені не подобається, що це просто заробляння грошей — ремесло.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Анатолій Ганкевич, 14 років, 1979

 

Проте саме батько прищепив мені любов до атмосфери художньої майстерні, до запаху деревини та масляної фарби. Це для мене рідний запах. Коли я його відчуваю, знову повертаюся в дитинство.

Повної свободи в дитинстві я не мав. Батько був суворий, мав дві серйозні контузії, і психічно з ним було нелегко. Він виріс на Молдаванці, на Богдана Хмельницького, 58. Через дорогу був будинок, де народився і жив кримінальний авторитет Мішка Япончик. Батько дружив з його братом Ісаком Япончиком. Бандити, злодії в законі — дуже серйозні люди. Якщо ти не справжній, то не зможеш з ними спілкуватися. Так що батько був таким і мене привчав бути самим собою. Будь-які спроби зухвалої поведінки одразу припинялися. Це навчило мене ставитись уважно до себе і до інших.

Я мав щасливе дитинство. Мене любили, ніколи не змушували, дозволяли вчитися, як хочу, тому в школі я вчився погано.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Анатолій з однокласником Олександром Кукушкіним у себе в кімнаті, 1982

 

Я закінчив загальноосвітню і художню школу, а далі продовжувати навчання не захотів. Батько приводив мене до свого друга Василя Понікарова — дуже хорошого аквареліста. Випивав з ним в іншій кімнаті, а я малював натюрморти. Василь підходив, щось поправляв. Ось так відбувалися мої уроки. Вчителів було багато, і кожен потроху щось дав. Я не вчився у вищих мистецьких навчальних закладах, тому у мене своє уявлення про те, яким має бути мистецтво.

В 11 років, у 1976-му році, в моє життя прийшла музика. Тоді це було диско і рок: ABBA і Smokie. Мені і те, і інше дуже подобалося. Потім вже почав слухати Beatles і більш рокерські речі. Став грати на гітарі, щоб зацікавити дівчаток. В цілому — жив, як усі підлітки того часу.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Анатолій Ганкевич зі своєю коханою — Валерією, 1985

 

Для мене музика — це прекрасна форма. Не важливо,  звукова чи візуальна. Головне, щоб чіпляла, розбурхувала, приваблювала.

У мене був старший брат — рок-музикант. Він був лідером групи «Бастіон» і написав пісню «Прогулянка  Одесою». Вона стала хітом.

Брат був популярним, дуже багато роз’їжджав з концертами. Я не був фанатом хард-року, який вони грали. Навпаки, захоплювався джазом, фрі-джазом — більш інтелігентною музикою. Проте з братом ми були близькими. Добрий, позитивний, м’який — його всі любили.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Одеський рок-клуб і група «Бастіон» з фронтменом Ігорем Ганкевичем (брат Анатолія), гастролі, 1988

 

Ми з ним часто сперечалися, він говорив про рок, а я — про джаз. Таким чином я став слухати Pink Floyd, Yes, Пітера Габріеля — всіх просунутих рокерів. У зв’язку з цим смак мій розширився. І можливо, тому я почав по-іншому ставитися до арт-року — більш інтелектуального й складнішого напрямку.

У 1990-му році брат помер від серцевого нападу. Це була трагедія, переламний момент, я мав серйозну депресію. В цей час я потоваришував з рокерами, кожен день бухали, заливали горе. Познайомився з Шефом (Олександр Шевчук) — фотографом групи «Провінція». Він мене познайомив з Олександром Ройтбурдом, вже тоді відомим художником, членом групи авторів, до якої входили Сергій Ликов, Василь Рябченко та інші. Мені подобалися їх роботи.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

З Олександром Ройтбурдом на святкуванні тридцятитрьохріччя Анатолія Ганкевича

 

Коли я зустрівся з Ройтбурдом, він готував виставку для галереї Марата Гельмана в Москві — проєкт з величезними форматами картин 6х3 метрів. Саша взяв мене в якості помічника. Рік я з ним пропрацював пліч-о-пліч. Ми з Ройтбурдом багато спілкувалися, я брав у нього книжки і просто приходив до нього в гості. Там я і дізнався, що таке сучасне мистецтво.

Якось хтось запитав у Сашка, що таке сучасне мистецтво. Він продемонстрував дуже яскравий приклад. Взяв у доньки ляльку і запитав: «Це сучасне мистецтво?» (Це було риторичне запитання), а потім поклав її в мікрохвильовку, натиснув на кнопку «Пуск» і сказав: «А ось це вже сучасне мистецтво». Гарний приклад. Ройтбурд хороший педагог.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Відкриття Центру сучасного мистецтва Джоржа Сороса і відкриття виставки «Дні відкритих дверей» в Музеї українського образотворчого мистецтва, 1993

 

Після роботи у Ройтбурда я почав писати картини вже з новим розумінням, використовуючи набутий досвід. Почав Саші їх показувати, вони були смішними пародіями на його творчість, але йому сподобалися.

У 1990-ті життя було важким, голодним, але люди усі були дуже креативні, інтелектуальні, освічені. Вони ходили на виставки, і з ними було цікаво спілкуватися. Мені подобалася атмосфера галерейного життя в Москві.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Скульптура «Купа їжі» в проєкті «Причастя», 1992

 

Я зауважив, що багато хто на виставках дивилися одразу не на стіни, а на «фуршетний» стіл. Для них це було важливіше, ніж мистецтво на стіні. Першу свою виставку вирішив зробити у вигляді інсталяції нашого Привозу. Приятелі брата, які спонсорували усі його фестивалі, підтримали мою ідею, дали 1000 рублів — божевільні на ті часи гроші. Ми з Олегом Мігасом пішли на Привоз, купили усілякі українські смаколики: ковбаси, копченості, сири, алюмінієвий бідон з домашнім вином, фрукти, овочі. Ми зробили гарний стіл — інсталяцію, яку можна з’їсти.

З одного боку — це була провокація, за допомогою якої можна було привернути увагу до своєї першої виставки. І у нас, як мені здається, це вийшло. Усі дуже добре відреагували: жерли за дві щоки. А те, що вже не могли з’їсти — українські в’язанки з часнику і цибулі, які висіли на стінах — все це крадькома пхали до кишені і несли з собою. Відгуки були дуже хороші. В «Комерсанті» вийшла стаття про цю виставку з заголовком: «Цю виставку Москва запам’ятає». Так і сталося, про неї згадують досі.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Перформанс «Очищення», 1991

 

Її іншою частиною була наша з Мігасом радикальна відмова від неї. Ми повісили дві наших фотографії, де кожен стояв з гарбузом — українським фольклорним символом відмови. Ми відмовлялися від фуршетів, кучерявої різноманітності продуктів і робили очищення кишечника. У буклеті була цитата ессеїв терапевтів: «Людина, яка омиває своє тіло тільки зовні, подібна до гробниці, заповненої смердючим камінням і прикрашеної дорогим одягом». Ми записали перформанс на відео, як робимо собі клізми. Це відео транслювалося в іншому кінці залу. Ми не прийшли на відкриття вернісажу. Відмова так відмова — до кінця. Реакція була неоднозначною.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Інсталяція з їжі з «Привозу» в галереї Гельмана, вернісаж «Очищення», 1991

 

У Москві складно говорити про успіх. Московська критика завжди скромна у своїх оцінках з приводу українських художників. Проте нас помітили і запам’ятали. Це був 1991-й рік. Виставку допоміг зробити Костянтин Акінша. Він часто приїжджав до Ройтбурда в гості. Ми сиділи, випивали, я йому розповів про ідею такої виставки. Він сказав, що це клас, це те, що потрібно і зараз дуже актуально! Він одразу зателефонував Гельману і домовився. Це сталося просто в кліп ока.

Звісно, що це був дуже сильний поштовх: я залетів до Москви прямо в центр всіх подій. Відчув смак визнання, як в дитинстві, але вже на іншому рівні. Визнання плюс відповідальність.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

«Причастя», обкладинка, 1991

 

Одеська тусовка розросталася, стало дуже багато музикантів, поетів, художників. У нас було два центри: один грунтувався на квартирі Ройтбурда, а другий — на дачі у Діми Нужіна на Фонтані. Там гуру був Сергій Ануфрієв. Ройтбурд територіально від мене знаходився ближче, і я тусувався з ним.

У 23 роки я одружився, в 1988-му році у мене народилася донька, і я пішов на роботу заробляти гроші: треба було годувати сім’ю. Це був кінець 80-х-початок 90-х, дуже непрості часи.

Почалося самостійне життя з підвищеною відповідальністю. Якщо немає любові, то це важкий тягар, але я любив свою сім’ю і йшов на жертву усвідомлено.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Портрети авторів на вернісажі «Очищення», галерея Гельмана, Москва, 1991

 

Працював у кооперативі «Дизайн 2000». Ми робили інтер’єри на замовлення магазинів та офісів. Я навчився за місяць малювати перспективи аерографом. У цьому ж кооперативі познайомився з Олегом Мігасом — компаньйоном, з яким ми разом почали творчу діяльність.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Ганкевич і Мігас на виставці «Причастя», Художній музей, Одеса, 1992

 

З Олегом Мігасом ми почали випробовувати різні підходи, щось шукати. Придумали роботу з мозаїчною рамою «Зведення рахунків», яку треба було намалювати пензлем. Як живописець, я був слабшим, ніж Мігас, тому йому був відданий основний фігуратив. Я займався більш простим завданням — мозаїчною рамою. Це робота копітка, тривала, медитативна.

Поки її робив, вигадав, як спростити завдання. Ми в цей час працювали з темою їжі. Я подумав, що треба взяти натюрморт і, порізавши на частини і розбивши на шматочки, приготувати як їжу.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Натюрморт, п/о, 200х300 см, 1992

 

Ми створили ключову роботу, де все вершить якийсь Кухар-творець, який рубає натюрморти на шматочки і розсипає у нас на Землі або у себе на столі. Так з`явився проект «Сім голландських натюрмортів».

Поступово з усіх робіт витягали якийсь предмет і в кінці залишалися тільки хліб і вино. Причастя.

Перший проєкт було присвячено очищенню, другий — причастю. В цьому була гра: перед тим, як щось почати, ти повинен очиститися якимось ритуалом. Причастя відбувалося через мистецтво.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Малі голландці, п/о, 200х300 см, 1992

 

Ануфрієв написав текст для цієї виставки. Він — супер-інтелектуал і видав в тексті дуже багато від себе. Моя концепція була більш простою і зрозумілою, у нього — більш складною і глибокою. Деяких його ідей я не зрозумів.

Гельман зробив нам проект в Москві у 1992-му році в великому залі ЦДХ. Головна робота «Кухар» поїхала в Російський музей в Пітері, один натюрморт  подарували Пермському Музею сучасного мистецтва, декілька натюрмортів потрапили на виставку «Штиль» до Києва.

Це була знакова виставка для Києва і Одеси. Її назвали «Одеським десантом». Одесити виставилися разом з «Паркомуною», куди ми до цього часто приїжджали і місяцями жили там. Мені здається, що було дуже важливим зібрати всіх разом на одній виставці. Це було потужно, ми повірили в себе і в те, що ми робимо щось значуще.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Кухар, п/о, 300х400 см, 1992

 

Потім був третій проєкт: інсталяція «Дні відкритих дверей». Ми зрозуміли, що мозаїка — це дуже добре, але вирішили спробувати новий напрямок.

Я в той час почав захоплюватися відео. У мого знайомого була відеокамера, він мені давав її в оренду. Я купив собі відеомагнітофон і почалося: я пристрасно малював розкадровки, писав тайм-коди, розбирався з технологією.

Я — технічна людина. Ця царина мені була приємною, я в неї занурився з головою і почав креативити. Виставка «Дні відкритих дверей» непогано прозвучала в галері «1:0» у Володимира Левашова в Москві.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Інсталяція, «Дні відкритих дверей», Музей Українського образотворчого мистецтва, Київ, 1993

 

У Києві тоді не було ще такого руху, який вже починався в Москві. Був Соловйов і все. Він боровся за нас, щоб нам давали якісь приміщення, тому що нас не пускали до Спілки художників, питали — хто ми такі?

А в Москві вже був потужний Центр сучасного мистецтва на Якиманці, біля якого групувалися галереї, ціле містечко, атмосфера, тусівки цілодобові. Було життя.

Після «Днів відкритих дверей», ми з Олегом зрозуміли, що треба щось міняти. У мене сім’я, у нього — сім’я, діти, і наші роботи не купують. Ми п’ять років працюємо кожен день, дуже багато чого робимо, а продажу — нуль.

Я з родиною жив на 10 доларів в місяць разом з мамою і татом, економили на всьому жорстко. Настала економічна криза. Дружини сказали: «Досить, нам потрібні гроші, у нас діти плачуть!». Ми з Олегом вирішили підробляти, і природньо, стали менше бачитися.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Інсталяція «Католікос», виставка «Вільна зона», Одеський художній музей, 1994

 

У 1994 та в 1994-му році був великий проєкт «Вільна зона». Я виступив в цьому проекті сам і зробив відео інсталяцію «Католікос». Католікос — перекладається, як всесвітня нескінченність. В експозиції вона була центральною. Може, так хтось не вважає, але мені здається, що це так. У 1997 її придбав у мене  Російський музей в Пітері.

Олег почав робити якісь інсталяції та відео. У 1994-му році ми поїхали до Москви і брали участь в першому і найбільшому проєекті відеоарту «New Mediatopia». Увесь другий поверх ЦДХ було заповнено тільки відео інсталяціями, куратором був Володимир Лєвашов, якого спонсорував фонд Сороса.

Тоді я і почав ходити в лабораторію Сороса і вивчати комп’ютери. Там викладали спеціальні курси програмного забезпечення для дизайнерів. Володя Могилевський проводив майстер-класи, ми навчалися фотошопу, цифровому монтажу, малюванню в Corel Draw і так далі.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Перформанс «Дні відкритих дверей», Київ, 1993

 

В проєкті «New Mediatopia» ми займалися менеджментом: організацією, комунікаціями з художниками, діставали відео апаратуру. Потім розділили другий поверх на бокси. Це була ніби наша архітектурна конструкція. Нам Сорос платив 700 доларів. Тоді це були дуже хороші гроші. Три місяці ми жили в Москві і займалися цим проєктом.

Я повністю пішов у відео. Почав вчитися, цікавитися кіно, жив поруч із Всеросійським державним інститутом кінематографії. Одного разу Костя Акінша мені написав, що йому потрібні фільми кіно-класиків, і попросив переписати історію кіно у ВДІКу на VHS-носій. Я переписав йому і собі зробив копію. Тепер знаю історію кіно. Буквально занурився в цей світ.

Згодом вирішим трошки переформатуватися. Тому що з художнім виробництвом у мене настала криза через те, що не міг собі дозволити багато суперсучасних матеріалів, а бутафорія мене не влаштовувала.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Мігас і Ганкевич, «Жертвопринесення Леотара» на виставці «Літо», Київ, 1993

 

Гельман мені допоміг. Влаштував до свого друга в рекламне агентство «NFQ». Воно потребувало людину, яка розбирається в цифровому монтажі. Це була перша в Москві професійна цифрова монтажка.

Я на той час «натаскався» в Сороса, приблизно знав, що робити і погодився. Майже наосліп два місяці крутив ручки, натискував кнопки і став режисером монтажу. Проте захопився серйозно: купив книгу Ейзенштейна «Монтаж», почав вивчати.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Перша монтажка Анатолія Ганкевича, Москва

 

Коли я чимось займаюся, занурююся в тему з головою. Приходили режисери з фільмами, кліпами, роликами, монтували зі мною, і я поступово зрозумів, як треба знімати. Почав читати книги з акторської майстерності, розібрався в мізансценах, став сам знімати, і у мене одразу вийшло.

Почав з реклами і заробляв пристойні гроші. Створив свій продакшн і зміг подбати про близьких. У якийсь момент з’явилося багато негативу, пов’язаного з комунікацією з бренд-менеджерами рекламних агентств. Постійно доводилося доводити очевидне, витрачаючи на це багато сил і часу. Це була головна причина мого повернення в Одесу.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Флаєр першої монтажки

 

Тут, в Одесі я побудував базу: одну майстерню для живопису, а другу для фото, відео і графіки. Знову створив свій світ, в якому мені комфортно і я щасливий.

Мене цікавить радянська тематика: радянську естетику відчуваю зсередини. Я був безпосереднім учасником цього процесу і спостерігав, як все це відбувалося. Я виховувався в цій системі і гостро відчуваю її прояви і в собі і в оточенні. Тому рефлексую на всі сучасні суспільні прояви і мутації пострадянського суспільства.

У своєму підході, спершу я намагаюся «побачити». Це означає відчути стан, атмосферу, запах, відчути образ, а потім шукати пластичні рішення і дробити все на частини.

Пикселізація — це стиснення, зменшення, оптимізація, спрощення інформації для швидкості сприйняття. І моя вдосконалена мозаїчна технологія набагато швидша за класичну монументальну. Вона спрощена, але ефект сприйняття залишився той же.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

«Жертва або Одеський Лаокоон», 2х1,5 м, 2016

 

У своїй авторській техніці, я імітую мозаїку. Це традиційні матеріали — полотно і олія. Товстий шар фарби наноситься на полотно, потім прорізається мозаїчний контур по малюнку ескізу. Створюється мозаїчна фактура. На поверхню фактури наноситься живопис в постімпресіоністській манері, коли кожен окремий мазок, як і мозаїчний шматочок, фарбується одним кольором. Я працюю з цими враженнями, імітуючи мозаїчну монументальність — ілюзорний символ вічності.

Фактура повністю симулює мозаїчну кладку. Пікселі і постімпресіонізм — ось, мабуть, головні слова технологічного методу. Через спрощення дуже складного і тривалого виробництва мозаїки із смальти, моя технологія дозволяє виконати зображення будь-якої якості. За своєю суттю мої роботи — це ескізи мозаїчних панно в натуральну величину.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Майстерня Анатолія Ганкевича, Одеса, 2011

 

Намагаюся працювати з такими поняттями, як загальне і часткове. Це коли один самодостатній піксель є частиною загальної картини — від мікро- до макросвіту. Мозаїчна мова, як ніщо інше, підходить для вираження деяких граней цієї нескінченної історії. Це і символ пізнання — розділяй на частини і пізнавай по частинах. Це загальне і приватне. Це розділяй і володарюй. І багато іншого, включаючи всі рівні розвитку суспільства. Я бачу потужний символ і неймовірну глибину в підгрунті цієї техніки.

Я звертаю особливу увагу на поетичну сторону такого роду проявів в навколишньому світі, шукаю цікаві паралелі, ракурси і точки зору. Мені цікаво по-іншому подивитися на звичні для нас речі: місця, явища, стосунки. Діапазон тематик і образів великий, від піксельних відблисків на воді («Мерехтіння») до цифрових пікселів («Без дурниць») і відео-рядків у телевізійній розгортці («Тонкі плани»), від часток вибуху («Повільні вибухи») до пікселів квітучих пелюсток дерев («Колір»).

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

«З Богом», 120х80, 2011

 

«Мерехтіння» — це проєкт перехідний. Він став для мене ніби основним. Я досі захоплено працюю над продовженням цієї теми.

Це про світло і відображення — основи сприйняття, основи нашої психіки. Я хочу дати посилання на світло. Кожен відблиск, частка — це окреме, маленьке, грубе, спотворене відображення ідеально круглого сонця, яке з’являється на поверхні моря і зникає через якийсь час.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

«Маяк», 100х120, 2011

 

Сонце, яке ніколи не зображується в цій серії, розсипається частинками на воді. Мерехтять відблиски в «квантовому танці» частинок і хвиль.

У 2006-му в Москві почав писати сценарій спільно з Ройтбурдом. Він порадив взяти за основу «Венеру в хутрі» Захер фон Мазоха — дивовижний  твір. Я його інтерпретував на сучасний лад, написав сценарій в Бірмі, куди поїхав на два місяці. Ми з Ройтбурдом його відредагували, вийшло дуже добре — нам сподобалося.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

Бірма 3, 200х150, 2011

 

У Москві в той час була серйозна криза кіно. За рік вироблялося всього 20 картин. Грошей ніхто не давав. Я зрозумів, що витрачаю час даремно і вирішив «зав’язувати» з кіно. Власне, за великим рахунком, так і не почавши. 

Я вирішив повернутися в арт, до мозаїки, про яку думав весь цей час. Наприклад, ідея проєкту «Умови Вибуху» з’явилася на міленіум (2000 рік), сам проєкт реалізував ближче до «кінця світу» в 2012-му.

 

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

«Ланжерон-плити», 100х150, 2017

 

У 2018 я знову запрагнув зміни. Протягом двох років працював над зйомкою відеоматеріалу для мого короткометражного фільму під назвою «Погляд сонця».

Це фільм про відблиски на морі. «Погляд Сонця» — це поетична абстракція, хоча в ній є герої і зміна подій. Кожен кадр у фільмі — це живописна картина. Стрічка буде проєктуватися одночасно на три широкоформатні екрани, формуючи триптих.

Зараз фільм знаходиться на стадії пост-продакшну.

 

Анатолій Ганкевич

ГАНКЕВИЧ ПРО ГАНКЕВИЧА

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.