Сьогодні, 7 грудня о 19.00 в галереї Face Foundation (Київ) відкриття виставки. Сергій Мельниченко показує проект «PlayDay» — розширений варіант серії Behind the Scenes про закулісне життя китайського нічного клубу.

Серія Behind the scenes перемогла в міжнародному конкурсі Leica Oskar Barnack і брала участь у всесвітньому фотоярмарку Paris Photo 2017. На виставці в Face Foundation дванадцять фотографій, які перемогли, доповняться архівними знімками, відео, слайдшоу і фотокнигою, яку Сергій видав для Paris Photo. У Києві весь цей матеріал представлено вперше.

Мітєц і 5.6 magazine поговорили з Сергієм Мельниченко перед відкриттям: про задум фотографа, роботу з темою і вплив нової культури на творчість.

Ілля Романенко: Виставка на Paris Photo цікаво читається. Спочатку дівчатка закривають обличчя руками, потім відкриваються, показують свої сльози і сміх, радість і біль, обійми. І закінчується все особами в масках. Ти брав участь у створенні експозиції?

 

 

Сергій Мельниченко: Підбір знімків дійсно сильний. Але я в ньому не брав участі, його робили організатори Лійки ще в Берліні. На виставці в Лаврі буде крутіше. Ми підібрали архівні фотографії, попрацювали з великим і малим форматом. Додали слайдшоу і відео.

Я думаю, це дуже важливо — експериментувати з форматами зображення і вносити нові медіа. Це робить експозицію різноманітнішою, дозволяє сильніше зануритися в світ, який бачив автор. Змінює сприйняття. Плюс ця серія дуже яскрава, строката, нею можна дивувати і в ній добре працює хаос. Без відео і слайдшоу вона була б нудною.

І. Р. Behind the scenes — твоя найвдаліша робота в плані визнання. Ти заявив про себе в світі. В Україні майже щотижня — нова виставка, інтерв’ю, artist talk. Ти продумував цей успіх? Дивився на світові тренди?

С.М. Я вже говорив, що Behind the scenes почав робити випадково — взяв камеру в клуб, вирішив потестити і вже, переглядаючи фото, зрозумів, що з цього може вийти класна історія. Я досі не знаю, чи робив хтось що-небудь подібне. Я не відстежував тренди. Для мене Behind the scenes — це 4 місяці життя.

І.Р. Зараз ти розумієш, чому ця тема вистрілила?

С.М. Тому що вона показує глибинні проблеми, які приховані за веселістю. Фактурності додає китайська картинка: яскравість, що відбувається, костюми, світло, кольори, відчуття присутності всередині кадру і відсутність постановки. Але сама перемога в Leica Oskar Barnack була для мене шоком. Для мене це були звичайні картинки, до яких я звик за 4 місяці в клубі. Перемогу цієї теми я розшифрував нещодавно.

 

 

І. Р. Про роботу з фотографічною темою я слухав двох досвідчених людей: Михайлова і Милосердова. Повні протилежності. Михайлов в молодості знімав те, що навколо, те, що було ближче, не замислюючись. Він не знав, коли це спрацює — через 5 років або ніколи. А Милосердов пропонує відстежувати світові тенденції, спиратися на класиків, будувати теоретичний фундамент. Який підхід тобі ближчий?

С.М. Мені байдуже, вистрілить проект чи ні. Я завжди роблю те, що в кайф. Мені ближче позиція Михайлова. Чим більше ти починаєш думати, тим більше ти в’язнешь в своїх думках, починаєш ще більше дивитися матеріалу в Facebook, Instagram — все це тисне, засмічує. Ці питання: було це чи ні, спрацює чи ні… Я взагалі боюся їх собі задавати, та й яка різниця? У будь-якому випадку треба робити. Я спираюся на особисті відчуття. Якщо процес приносить задоволення — треба робити.

Коли з’являється ідея, я намагаюся якомога менше дивитися, щоб не наштовхнутися на щось подібне. Так було кілька разів: колись я хотів познімати особи жінок і чоловіків під час оргазмів. І тут бац — виставка людей з оргазмами.

І.Р. Але якщо ти натрапив на схожу роботу, ти можеш обіграти її по-своєму, внести щось нове.

С.М. Так, але сам факт того, що є щось схоже, народжує сумніви. Робити чи не робити? Як робити? Але ці сумніви не повинні ламати. Однак треба робити.

І.Р. Ти сказав: «починаєш ще більше дивитися матеріалу в Facebook, Instagram — все це тисне, засмічує». Що думаєш про фотографічний шум, нескінченні потоки зображень в соц. мережах?

С.М. Я хочу якийсь час взагалі нічого не дивитися. Тому що з усього побаченого в голові створюється каша, ком з картинок. Ти не розумієш, що добре, що погано. Ще до інтернету люди ходили на виставки, зустрічі з фотографами, показували контрольні відбитки, ділилися ідеями. І все це було для них ейфорією. А зараз ти заходиш в Інстаграм, півтори години висиш в картинках, а в підсумку — нічого, перенасичення.

Іноді хочеться піти від всього цього в поле і просто знімати.

І.Р. Чи вплинув на тебе Китай, як нова культура, нове місце? Ти там не тільки «Закулісся» зняв, а й стріт на смартфон, пасажирів поїзда на екшн-камеру, полароїди.

С.М. Я себе ловив на думці: а чи зміг би я зараз в Україні стріт знімати? Ні, а в Китаї зміг. Там інший світ, інша культура. Тому кожен кадр здається класним. Тут мені нецікаво, я звик до цього середовища. На новому місці інакше себе почуваєш. Ось чому фотографи з Америки, Європи роблять в Україні успішні документальні проекти. Вони по-іншому сприймають картинку, до якої ми звикли.

 

Розмовляв Ілля Романенко, журналіст, учень «Школи фотографії Віктора Марущенка».