EN

ДУМАЮ ПРО ГОЛОВНІ ГАЛЬМА У СТВОРЕННІ СВОГО МИСТЕЦТВА

З листування Саші Чепелєва (Алчевськ-Київ) і Юри Пікуля (Київ).

Олександр Чепелєв:

1.

Дозволити собі право на помилку. Пікассо якось сказав: «Немає нічого кращого, ніж прекрасний початок». І це так, тому що інакше ти відчуваєш себе зобов’язаним якось роздувати цю фіалку золотим запиленням і боїшся жука-гнойовика, який прийде і обіcр….ся. А він, як правило, прийде. І ти запанікуєшь, засумуєш і, можливо, закинеш розпочате. Тому зазвичай я ставлю пляму на початку або просто роблю почеркушки.

Люблю і ці слова Френсіса Бекона: «Ризик це доля кожного художника, інакше вас чекає академізм». Усвідомлення цього звільняє. Ось ти бачиш, що вийшов гарний фрагмент, але хочеш йти далі і ти йдеш. І може ти фрагмент зіпсуєш, але ж інакше нецікаво. І потім ти це сприймаєш вже не як «псувати», це слово зникає з сердечка. Залишається «шлях». Шлях експерименту. І пройти цей шлях цікаво, дізнатися, куди він тебе заведе.

2.

Писати, як старі майстри неможливо. Я про це не парюся, але іноді чую про таке гальмо від знайомих, що поки не досяг рівня, скажімо Веласкеса, то соромно виставляти, що зробив. Це просто смішно, тому що, по-перше страждати за камерами люцида якось дивно (майже всі художники минулого юзали оптику, як довів старина Хокні), по-друге це просто нереально. Щоб писати як Веласкес, потрібно як мінімум жити в цей час, в цьому ритмі, з тими ідеалами краси і брутальності. А час, якщо вдуматися, паршивий був. Зазвичай старі майстри робили портрети заможних людей-королів або писали прекрасні ілюстрації до однієї з найстрашніших книг в світі. Винятки рідкісні (на кшталт пізніх автопортретів Рембрандта), на те вони і винятки. Найчастіше це ярмарок марнославства на кшталт Гольдбейнівськіх послів, що вихваляються награбованим у інших народів з оптичним приколом-черепом. Це давно пережита тема тим же ж Джоном Берджером в «Мистецтві бачити», але через специфіку вітчизняної освіти таке гальмо є. Я, якщо що, обожнюю старе мистецтво (особливо т.зв. Північне Відродження) і можу говорити про нього годинами, але всьому свій час.

3.

Оригінальність. Я про неї не думаю. Малюю, що на серці, вигадую концепти свої. І швидше за все хтось подібне вже і зробив (як мінімум, те, що зараз роблю, можна порівняти з дадаїзмом, неоекспресіонізмом, аутсайдер-артом і хто зна ще чим). Або назвати дилетанством. Ну і добре.

І в прийнятті цього щастя.

 

Юра Пікуль:  «Залишається «шлях». Шлях експерименту». Тобі вдалося назавжди викреслити слово «псувати», або трапляються рецидиви? У мене трапляються постійно. У мене є відчуття, що я їду з гірки на санчатах, у яких криві полози, і вони весь час норовлять повернути в бік «псувати», і якщо не напружуватися щосили, вигинаючись усім тілом в протилежну сторону, і не допомагаючи собі при цьому лівою ногою, виколупуючи сніг до землі, щоб їхати прямо, як ти говориш – шляхом експерименту, то неминуче заносить на узбіччя зневіри і страху зіпсувати, відчути розчарування.

«До однієї з найстрашніших книг в світі.» 

 

Олександр Чепелєв: Знаєш, я тільки нещодавно до цього прийшов, через спілкування з деякими друзями і якось емпірично, коли тривога пішла. До цього це був більше шлях action painting, коли відключаються мізки і ти малюєш тільки на емоціях. Інакше страшно до жаху, що помилишся, провалишся, а у тебе чомусь немає права на цю помилку. Це і зупиняло, і паралізувало. В інституті я практично взагалі не міг малювати і тільки потім через абстракцію прийшло якесь звільнення. Порівняння з санчатами дуже гарне, і я розумію тебе. Саме ось зараз у мене відчуття, що викреслити це слово вдалося, тому що я бачу гарний фрагмент, але зовсім нестрашно щось з ним зробити, тому що дуже цікаво, що буде далі, і я часто псую здавалося б вже і так гарні роботи, потім їх рву і прикладаю, наприклад, до іншої, щоб подивитися що вийде. Граюся. Найлегше мені робити дитячу ілюстрацію або т.зв. реалістичні портрети по роботі це медитативне, знайоме, просте. Але тут у мене немає шляху експерименту, тут шлях знайомого, якогось професіоналізму, якщо це можна так назвати. 

 

Юра Пікуль: Так, професіоналізм це як тил, якась зона надійності та передбачуваності. Вона повинна бути. Але експеримент необхідний! Однак він у мене однак виходить розсудливим. Тобто я спочатку вирішую, обмірковую як саме я буду експериментувати, а потім йду за задуманим планом. Але прикол в тому, що як ти собі цей експеримент задумав, точніше його результат, він таким рідко виходить. А виходить щось інше. Ось це і є мій зазор випадковості. Це мій actio painting!…))) І до того ж це все відбувається не на самій роботі, а на ескізах. З банальної причини дорожнечі матеріалів. Я власне весь час, що практикую живопис, винаходив різні способи і методи того, як писати роботу таким чином, щоб на всіх етапах вона виглядала красиво / закінчено, і так щоб уникнути і повністю виключити можливість втрати контролю. Адже коли втрачається контроль, на полотні починає відбуватися всяка х**ня, яка швидко деморалізує шляхом панічних атак, а після занурює в розчарування. Я, звичайно, трохи перебільшую слова, але, в цілому відчуття такі.)

 

Олександр Чепелєв: «Я, власне, весь час, що практикую живопис, винаходив різні способи і методи того, як писати роботу таким чином, щоб на всіх етапах вона виглядала красиво / закінчено» це цікавий шлях. Ну тут, звичайно, у нас ще є чимало варіантів створення своєї картинки, так що ми ще говоримо з різних дзвіниць). Мій друг художник-реаліст якось описав шлях створення свого почати на імпульсі, продовжити на розумі, закінчити на імпульсі. А на рахунок експерименту, мені здається тут можна уявити деяку шкалу градації експерименту. Мені, наприклад, зараз цікаво малювати без ескізів, просто є ось аркуш паперу, є щось під рукою, ура! малювати. Цікаво псувати красивості з зацікавленістю, що буде далі. Напевно, це можна порівняти з дитячою грою. Але тут про красивості і мови бути не може, красивість, скоріше випадковість, на якій вирішуєш зупинитися, а якщо експеримент задумати і спробувати виконати з точністю то це буде ілюстрація експерименту, швидше за все, так, що частка випадковості це, на мій погляд, прекрасно). А якщо починає відбуватися х**ня то тут звичайно є варіант х**ню спробувати виправити, а є інший х**ню посилити, і тоді, можливо, народиться щось нове. Ти так пробував? Але в цілому, я тебе розумію. Мені здається, що розчарування можна уникнути, відмовившись взагалі від амбіції на т.зв. успіх, що складно, коли вкладаєш сили, час і т.і. А ескізи це взагалі цікава тема, в них-то і відбувається експеримент, перебір варіантів, а потім йде реалізація ескізу. У цьому розрізі цікавий приклад Іванова з його «Явищем Христа народу» (перше, що спало на думку), де ескізи кращі за саму картину. Там про експеримент мова і не йде (час був інший, завдання інші), але штука в тому, що безліч ескізів цікавіші картини, тому що в ескізах пошук, відступ від канонів. Наче в ескізах і живе саме життя, і в цей момент мені здається, що найцікавіше зробити ескізом саму картину).

 

Юра Пікуль: «Почати на імпульсі, продовжити на розумі, закінчити на імпульсі» – хороша, цікава стратегія! Я так взагалі не мислив. Думаю, варто спробувати. Але у мене завжди всі етапи були на розумі …) Я швидше ставлю собі завдання зниження градусу контролю і перфекціонізму. Намагаюся думати про те, як робота буде сприйматися в цілому, а не паритися через кожний кривий мазок.))

«А якщо експеримент задумати і спробувати виконати з точністю, то це буде ілюстрація експерименту» ГЕНІАЛЬНО!!!) Так воно і є. Я хочу робити експеримент, а роблю його ілюстрацію, або ілюстрацію свого уявлення про задумане в тому чи іншому експерименті!..)

«Є варіант х**ню спробувати виправити, а є інший – х**ню посилити, і тоді можливо народиться щось нове. Ти так пробував?» теж чудова ідея! Йти від зворотного! Треба спробувати. Поринути в нетрі непередбачуваності трешу й ентропії. А це страшно. Це знаєш, схоже на те як звик завжди на сонячній галявині порпатися, а навколо галявини темний ліс, а в ньому невідомо що! І ти тільки за перший ряд дерев ступаєш, як тут же ж даєш драла назад.) А варто, можливо, піти далі!

«Але штука в тому, що безліч ескізів цікавіші картини, тому що в ескізах пошук, відступ від канонів, як ніби в ескізах і живе саме життя». – часто таке спостерігав в процесі власної практики! Можливо ти маєш рацію. Можливо, якщо мої санчата весь час хочуть звернути в бік ідеального результату, то варто виставляти ногу, щоб не заносило так сильно в одну й ту ж відому, зручну і зрозумілу..) сторону.

 

Олександр Чепелєв: Стратегія «почати на імпульсі і т.і.» мені здається найрозумнішою в створенні т.зв. реалістичної картини в звичному значенні цього слова. Мій друг свого часу дуже багато займався живописом в дусі… ну, скажімо, передвижничества, це його метод. А щодо завдання статусу зниження контролю це цікаво. Це як шлях по драбинці, step by step. Слова про ілюстрацію експерименту і правда геніальні, сам відчув і зрадів, коли почув. Вони не мої, це сказав Френсіс Бекон у документальній стрічці про нього. Якщо ти не бачив, то дуже рекомендую. Фільм веселий (Бекон дуже смішно стібе і свої роботи, і роботи інших художників), і взагалі Бекон багато чого цікавого розповідає про свій творчий метод. Я сам з радістю перегляну. І темний ліс це і справді лячно, але може не такий він темний і такий він страшний. Може це квіткова поляна) Якщо не спробуєш не впізнаєш. Так що, якщо що, бажаю сил, сміливості і радості на цьому шляху. Воно наче йде так спочатку страшно, потім цікаво, цікаво, прикро або весело. І що мені особливо подобається непередбачувано для тебе самого. Коли говориш собі: ну ти, так теж можна? А так? А так? Ого! Круто. Спробую ще так)) І в підсумку щось виростає, на що дивишся з цікавістю, страхом або любов’ю. Або ще якось.

———————————————————————————————————————————————————————————————————————

Юра Пікуль: «Оригінальність. Я про неї не думаю». Я не тільки про оригінальність не думаю, я взагалі вже не думаю, що зробив або зроблю що щось значуще. У якийсь момент зрозумів, що програш неминучий, але вважаю, що все ж грати треба до кінця.

 

Олександр Чепелєв: Я, до речі, про це теж спочатку написав, але потім викреслив і вирішив щось більш розгорнуте написати з цього приводу. Так, те ж саме, але знову ж, що таке програш? Що таке виграш? Я раніше дуже любив читати мемуари художників Сомова, Остроумової-Лебедєвої, Кеті Кельвіц, багато кого. І я не пам’ятаю жодного художника, який вважав, що виграв. Хіба що Пікассо, який сказав у своїй книзі розмов з Брассаї, що «блакитний» і «рожевий» період для нього парасолька, яка дала можливість робити все, що завгодно і це все, що завгодно буде схвалюватися. Виграш чи те, що вийшло в результаті або програш визначати нам самим. І критеріїв дуже багато можна вигадати.

 

Юра Пікуль: Відчуття виграшу або програшу, воно швидше за таке екзистенціальне. Ніяких об’єктивних критеріїв немає. Або вони загальні, не є чіткими. Можна, звичайно, критерієм виграшу назвати перше місце в конкурсі в «Пінчукартцентрі» або участь в бієнале у Венеції. І чисто з раціональних умов це так. Але все ж, для мене це знаходиться десь глибше.

 

Олександр Чепелєв: Так, те ж саме. Ось є критерій популярності, виграшу першого місця і т.і. Цьому можна радіти довго і зробити сенсом життя, це може і швидко набриднути. Хочеться йти глибше. А куди глибше? Для мене (та й не тільки для мене) це йти до свого образу, до чогось особистого, можливо родом з дитинства. Або з цієї майстерної вигадки, концепту, можна різні подібні слова підібрати. Але це крива стежка з проб і помилок (а може і не помилок?), гри, переступ через «вивчене». З іншого боку, потрібно якось і гроші заробляти. Для мене роботою стала дитяча ілюстрація. З іншого боку є «стиль», «естетика», і я зараз думаю, як можна з цим грати. Йти кудись в сторону, помилятися, спотикатися в цій грі і дивуватися, може засмучуватися, але може і радіти результату. Мені в цьому сенсі подобається термін трансгресія. Малевич, наскільки я пам’ятаю, так само і вчив свого часу, що ось сьогодні зробимо картину в дусі імпресіонізму, завтра експресіонізму, і т.і., в результаті, перетворюючи стилі в анекдот. І, на кшталт – а далі що? Сумний приклад в цьому сенсі для мене художник Костянтин Сомов. Не знаю, чи читав ти його мемуари, але зірки на його венеціанських акварельках написані його злістю і сльозами. Хоча ось, і гроші були, і знаменитий і улюблений сучасниками художник. А приклад божественний Шиле. Ось у нього, мені здається, вийшло прийти до змісту, і для мене розглядання його оригіналів було купанням в ейфорії від тієї любові, яку він вкладав в свій образ. Там в кожному мазку поема. Або, наприклад, Ендрю Уайт. У нього дивовижне оспівування пейзажу і дружини Хельги (про це є класна книга з його цитатами і акварелями, якщо не бачив, можу скинути посилання). Якось ось так.

 

Олександр Чепелєв, Юрій Пікуль

Лютий, 2020

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.