Меню

ДАЮ ДУБА


Робота Вольта Агапєєва (Тернопіль-Київ).  Dymchuk Gallery (Київ), 2019 рік.

Даю дуба

Наш самий останній бар’єр —джерело ірраціонального страху з яким бореться кожна релігія. Неминуча крапка в історії та прозорий заголовок до кожної епітафії. Логічне завершення циклу і праматір величезного культурного пласту для кожного суспільства. Смерть.

Явище, яке свідомість кожного і, як наслідок, вся культура намагається максимально витіснити за допомогою карнавалізації (Хелловін, День мертвих та інші), постійних тенезмів геронтології та кріоніки, пластичночної хірургії і тотального культу молодості.

Страх не залишає місця для сприйняття фіналу нашої фізичної оболонки, як початку переходу на іншу стадію життя. Це все витягує із темряви на світ одвічне трансцедентальне питання: “що трапиться із нашою свідомістю після смерті?”

Сакральність і абсолютна невідомість поєднуються у німому коктейлі. Безліч варіантів, немов тисячі ключів висять на стінах зачиненої темної кімнати. Чи нас чекає абсолютне ніщо, чи все життя було лише молодістю смерті, а попереду новий та ще більш неймовірний виток — зрозуміло лише одне — ми приречені на пізнання однієї істини.

Одвічний супутник смерті та мовчазний свідок усіх наступних метаморфоз — царство рослин. Вони супроводжують нас до абсолютного зникнення нашого тіла, приховуючи своєю красою усі таємничі процеси. Квіти на похоронах, дерева на цвинтарі, поминальні букети та вінки — їхня, глибша за нашу, крихкість нагадує про плин часу та невідворотність часу.

 

Вольт Агапєєв

бачите помилку, пишіть сюди
Поділитися сторінкою