Текст Романа Шишака (Львів), фотографа, викладача кафедри Графічного дизайну ЛНАМ.

Репродукування мистецтва існує вже понад століття, але саме в наш час воно переживає тектонічний зсув. Ще у 1930-х роках філософ Вальтер Беньямін у своєму знаменитому есеї «Твір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності» попереджав: копія позбавляє оригінал його унікальної “Аури”, того містичного дихання, яке робить твір справжнім. Довгий час здавалося, що фотографія справді лише імітує мистецтво. Але сьогодні, коли технології досягли рівня безпрецедентної реплікації, дискусія про те, чи може репродукція замінити оригінал, спалахнула з новою силою.

Показовим тут є досвід іспанської організації Factum Foundation. За допомогою передових 2D та 3D-технологій вони доводять, що твір можна відтворити з фантастичною точністю. Живопис друкується не просто в ідеальному кольорі, а з відтворенням найменших фактур і рельєфів мазка. Створювати такі факсиміле та оцифровувати твори сьогодні – це вже не просто архівація, це глобальна стратегія порятунку мистецтва, яке піддається ризику через невблаганний плин часу або руйнівні дії людини. Безумовно, однією із сучасних концепцій є цифрове збереження цінності заради виробництва нових знань.

Але поки європейські фахівці створюють свої ідеальні копії за допомогою новітніх систем, наш локальний, український досвід збереження спадщини – це часто історія про винахідливість і порятунок тут і зараз.

 

Рейки, гігапікселі та мікроскопічний пил

Бути цифровим ремісником в Україні означає бути не лише фотографом, а іноді й трохи інженером. Мій особистий досвід такої роботи тісно пов’язаний зі співпрацею з громадською організацією MyFutureHeritage.

Для оцифрування олійного живопису Яна ван Кесселя Старшого, котрий був одним із кращих майстрів натюрморту в Антверпені XVII століттінам знадобилося специфічне обладнання, ми сконструювали його власноруч. Це була дерев’яна плита, до якої знизу прикрутили направляючі рейки для плавного пересування об’єкта. Над нею – ще одна перпендикулярна рейка із підвішеною камерою. Ця імпровізована система координат дозволяла нам міліметр за міліметром переводити багатовіковий живопис у цифровий вимір. 

 

Гігапіксельне оцифрування олійного живопису XVII ст.

 

Сьогодні 2D-оцифрування – це не просто одне натискання на кнопку. Це панорамна зйомка, що вимагає точності. Тільки для однієї ділянки твору ми робили десятки кадрів. Вага одного такого знімка сягає ста мегапікселів. Аби згодом програмне забезпечення (наприклад, PTGui) змогло безшовно з’єднати ці фрагменти, ми фотографували з накладанням у 50 відсотків. На виході отримували гігантські обсяги даних – масиви пам’яті, які зберігають у собі кожну деталь.

 

 

Коли комп’ютерна програма нарешті зшиває ці сотні фрагментів в єдине панорамне полотно, відбувається справжня революція сприйняття. Наближуючи зображення на моніторі, ми стикаємося з неочікуваною гіперболізацією твору. Він набуває нової цифрової монументальності. Перед очима розгортається безпрецедентна кількість деталей, раніше невидимих неозброєним оком: прецизійна фактура мазка пензля, мікротріщинки і навіть звичайні мікроскопічні смітинки. Вони роками осідали на поверхні полотна і тепер живуть там своїм повсякденним життям, перетворюючись на невіддільний літопис часу.

 

Текст Романа Шишака (Львів), фотографа, викладача кафедри Графічного дизайну ЛНАМ.

 

Ця надлишкова, хірургічна деталізація викликає захоплення і парадокс. З одного боку, вона безжально оголює фізичну реальність твору. З іншого – стає новим інструментом пізнання. Для історика мистецтва чи реставратора це детальна медична карта полотна, що допомагає контролювати стан збереження та планувати реставрацію. Цифрова репродукція не вбиває “Ауру” Беньяміна – вона препарує її, дозволяючи нам доторкнутися до таємниць, закладених автором століття тому.

Танець навколо Пінзеля та відчуття об’єму

Але якщо плоский монументальний живопис вимагає руху камери по двох осях, то як зафіксувати об’єм? Тут на сцену виходить фотограмметрія (3D-оцифрування) – складніша просторова версія панорамної зйомки.

У класичній фотограмметрії процес нагадує своєрідний ритуал. Цифровий ремісник має методично намотувати десятки фотографічних кіл навколо об’єкта, змінюючи висоту і кут нахилу об’єктива. Кадрів мають бути сотні або й тисячі. Згодом алгоритми аналізують ці фотографії, знаходять спільні точки й натягують цифрове зображення на віртуальний каркас, вибудовуючи тривимірну модель.

Два виміри та повернення до музею

Куди ж зрештою потрапляють усі ці відвойовані у часу гігапікселі? Їхнім новим домом стають публічні інтернет-сайти та цифрові архіви. Добрим прикладом є онлайн-колекція Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького, розроблена на платформі CollectiveAccess. Завдяки інструментам масштабування HTML 5, глядач отримує безпрецедентну свободу: він може віртуально ходити по полотну у винятковій якості.

Чи означає це смерть традиційного друкованого каталогу чи класичної експозиції? Аж ніяк. Різні аудиторії по-різному сприймають інформацію. Для когось перегортання сторінок мистецького фоліанта – це незамінний ритуал, а для когось масштабування гігапікселя на екрані – єдиний органічний спосіб вивчення. Ці два виміри – цифровий та друкований – не ворогують, вони існують паралельно, поглиблюючи наше сприйняття.

Але чому ж тоді, роздивившись кожну мікротріщину на екрані, ми все одно купуємо квиток і йдемо до музею? Тому що надточна цифрова копія не скасовує фізичного простору – вона стає провідником до нього.

Похід у музей – це свідома організація часу, ритуал, у якому ми відкладаємо буденність. Інтернет став домом для нашої колективної пам’яті, але музей залишається територією її фізичного проживання. Саме тут спрацьовує магія «надивленості». Ви можете прийти в галерею, щоб на власні очі побачити оригінал ікони, яку вчора масштабували на моніторі. Але проходячи залами, ваш погляд неодмінно вихопить інший твір. Ви ніколи не знаєте наперед, який саме експонат спровокує раптовий катарсис.

Музей – це простір тиші та спеціального візуального переживання, де ми соціалізуємось і відчуваємо ту саму невловиму “Ауру” – тепер уже свідомо, маючи за плечима цифровий досвід пізнання.

Список використаних джерел:

1. Benjamin Walter Bond Henry (Introduction), Short history of photography Stanley Mitchell (Translator). First published: January 1, 1931.
2. Вальтер Беньямін. Твір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності (1936). Переклад з німецької Юрія Рибачука і Наталі Лозинської. Видавництво «Літопис», Львів, 2002.
3. Factum Foundation. Вебсайт. 2024. URL: https://factumfoundation.org/our-projects/project-type/digitisation/ (дата звернення: 28.09.2024).
4. Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького. Вебсайт. 2024. URL: https://collection-lvivgallery.org.ua/en/works (дата звернення: 20.10.2024).