Меню

Хілько Сергій

Художник, поет

 (1965 — 1997)

Жив у Києві.

Постійно придумував неологізми, додавав варварські, дивні закінчення, суфікси, змінював наголоси і доводив мову до абсурду.

З вигаданими словами експериментував, створював фрази і користувався ними в житті.

Громадян він називав «дурнями» або «божевільними», бідних — «смердючими». Жінка у нього — «баба», яка зобов’язана «вбирати і готувати жерти».

Постійно щось писав — історії, вірші, малював карикатури, втілював все це в життя.

Одним штрихом поліпшував чужі малюнки, повністю змінюючи сенс. Найчастіше домальовував  персонажам чоловічі дітородні органи, незалежно від заявленого статі. Малював карикатури — кульковою ручкою на клаптиках паперу, карикатури на друзів і на вигаданого ним персонажа — Дідуся.

З релігій поважав буддизм. Любив історію, але сприймав її не як процес розвитку природи і суспільства, а як опис звірств і наруги одних народів над іншими.

Жив з бабусею та матусею в злиднях. Бабиної пенсії не вистачало. Батько, залізничник з Далекого Півночі, допомагав грошима, але потім Хиля виріс, і аліменти скінчилися. Довелося працювати.

Дитяча мрія у нього була стати порноактором — неодмінно в Швеції, зіграли роль «порнухи». При комуністах здійснити мрію не виходило, а потім, з крахом системи — стало запізно.

Будь-яка праця для нього була нелюбимою, насильницькою.

Подався в Театр оперети монтировщиком сцени. Звідти Хилька швидко вигнали. Поневірявся по театрах Києва, працював освітлювачем, робітником сцени, гардеробником.

З гардеробників його вигнали з тріском — в музей привезли виставку Іллі Глазунова, а після виставки виявили пропажу модних і дорогих у ті часи нутрієвих шапок. Замість того, щоб вартувати шапочки, Хилько розглядав картини Глазунова.

Наступним і останнім місцем роботи став якийсь НДІ, Хилько взяли туди художником-оформлювачем, він чесно малював Діда Мороза зі Снігуронькою, а вигнаний був за те, що постійно чергував біля телефону, і взявши трубку, кричав на весь відділ: «Капустянського до телефону!». Сміявся прізвища. Капустянський був його начальником.

У 90-му році почав малювати. Відразу маслом на полотні. Надихнула його картина, написана невідомим душевнохворим — дівчина в пеньюарі.

Малював тільки портрети персонажів зі своїх історій. Портрети демонів. Демони були дивні, без іклів і пазурів, без очей, без вух — але це справжні демони. Те, що він малював — вбивало кольором, настроєм, сюжетом. Картини випромінюють негативну енергію.

Картини дарував або продавав, недорого, а перш ніж назвати ціну — оголошував вартість витраченого полотна і фарб, йому було соромно продавати себе. На виручені гроші гуляв, купував горілку і траву. Намалював за два роки п’ятнадцять картин, і перестав малювати, так само раптово, як і почав.

На той час життя стала по-справжньому важким, бабка померла і Хілько позбувся пенсії. Заощаджень не було, а мати відправили на пенсію. Грошей не брав, ні в борг, ні просто, був гордим.

Жили в трикімнатній квартирі. Дві кімнати стали здавали нелегальним мігрантам. Ті жили в двох кімнатах цілими виводками, по шість-сім чоловік, а в третій — Хилько з матір’ю, спав з нею на одному ліжку. Мати хропла, і цим дратувала.

В алкоголічних бійках йому вибили зуби, лікарі виявили цироз печінки, заборонили пити. Він злякався, не пив. На нього наїхав дільничний, сусіди скаржилися, довелося малювати для дитячої кімнати міліції акварелі — синіх слонів на скейтах, вульгарних помаранчевих жирафів.

У розмовах часто згадував матір, звинувачував її в тому, що вона народила його на світ. Потім стало відомо, що Хілько відрубав матері голову, потім викликав міліцію і здався.

У в’язниці проходив як вбивця, особливо небезпечний. Судова експертиза визнала його неосудним, замість табору його повинні були відправити до Дніпропетровська, в спеціальну психіатричну лікарню. Однак туди він не потрапив. Він помер 30 червня 97-го року, в Дніпропетровській в’язниці, на наступний день після приїзду етапом.

ЛЮТЬ ХИЛЬКО

Выставку Сергея Хилько (Киев) можно посмотреть до 17 сентября в галерее "Дукат" (Киев).