Розмова двох знакових фігур херсонського відеоарту Семена Храмцова та Стаса Волязловського. Записав Максим Афанасьєв (Херсон).

Стас Волязловський — лауреат Премії ім. Казимира Малевича, учасник багатьох виставок і проєктів сучасного мистецтва в Україні, Росії, США, Європі. Семен Храмцов — професійний дизайнер прихильний до сучасного мистецтва. Обидва — творці та учасники групи «Рапани» і автори безлічі відеопроектів.

Семен: Я згадав свій перший мультик. Я знайшов камеру, стару 35-ти міліметрівку, і батя мені дав мотузку, яким можна було знімати кадр за кадром. У мене були лялечки з кіндер-сюрпризів, такі перекладні, пласкі, я малював аквареллю фон і знімав мультик про «Героя нашого часу» — якогось ковбоя, який утискав банкіра. Штука в тому, що ми зняли все це, і відклали в бік. Тому що, як батя сказав, там потрібні спеціальні хімікати. А хімікати ці не знайшли. Може плівка вже пропала, але вечір той пам’ятаю — значить, не пропала марно. 

Стас: А мій перший фільм був теж знятий чужою камерою. Називався «Прохід через кладовище», він такий був естетський. Мені чомусь захотілося передати дух цієї дороги, по якій я ходив кожен день, до того ж це було знято в сепії. Там йду я — ноги, ноги, ноги і йду потім з кадру. Ну це було таке — неусвідомлене. А з чого починалося? У мене в дитинстві був «Зеніт», гурток відвідував, але все це зникло. А потім я влаштувався працювати в газету у 2005 році й мені потрапив до рук цифровий фотоапарат. Зараз я розумію, що втратив дуже багато. Не здогадувався включати відео, не робив відео сюжети. Згодом помітив, перегортаючи серію фотографій, що ось вони  миготять — і це вже дія. У нас був в газеті дизайнер, який часто розважався тим, що брав із серії схожі фотографії та швидко їх гортав туди-сюди. 

Семен: Як анімація на два кадри. 

Стас: Так! Там депутата якогось змусить підморгувати, і це було смішно. Я подумав, що можна так вибудовувати сюжети. А якщо буде штатив, то ще краще: не буде стрибків горизонту, композиція стабільна. І ось почалося «розвага на дому». Вся моя квартира — вся! — була знята в різних фільмах. Туалет, кухня, балкон, тобто всі місця квартири були відзняті як фони для stop’motion. Багато епізодів я знімав один, тому дуже виручала функція впродовж 10 секунд. Натиснув і встиг забігти в кадр. Але це дуже важка робота. Після одного такого фільму можна схуднути. Дружина після знімання фільму «Малюк і Карлсон» сказала, що я реально схуд. Фільмування було два дні, з ранку до вечора. І це була біганина від початку натискання кнопки до виставлення планів, плюс там були ще ляльки, яких треба було встановлювати, а вони падали. Їх треба було підтримувати, щоб вони повзали по батареї, ходили, і щоб не було видно підпірок ззаду. Після такого болять м’язи й все на світі. 

 

 

Семен: Мій перший фотик міг робити timelapse. Ставиш на якийсь час — і він сам знімає. І моя перша анімація була фіксацією мого життя: ми в офісі щось робимо, і камера все фіксує. І захід сонця, наші дві херсонські телевежі, хмари. Тобто це було милування красою! 

Стас: Саме так, милування красою. 

Семен: Мені спочатку було важливо технічно все засвоїти, тобто опанувати майстерність. Ми в «Тотем» ходили на курси, завдання робили різні. А потім пару років тому я забив на всю цю майстерність. Ось, до речі, я з тобою познайомився — і забив на всю майстерність! Шо там майстерність, коли у людей з’явилися ТАКІ камери, вони стали знімати ТАКІ картинки!!! І я зрозумів, що за цим гнатися не цікаво. У всіх однакові фільми виходять. А ось показати те, що зараз унікально, от то що тут і зараз… Показати унікальну людину, унікальну ситуацію створити. Тобто вже не важливо як знімати. 

Стас: Так, ось Соловйов (Олександр Соловйов — український куратор сучасного мистецтва. — ред.) нещодавно говорив, що вже не важливо чим ти знімаєш, якість не важлива. Можна і мобілкою зняти сюжет, який буде демонструватися в найпрестижнішій галереї. 

Семен: Так, так! Я ось тільки коли з мистецтвом познайомився, вирішив зняти алфавіт з екскрементів. Чомусь це закінчилося на першому кадрі. Я сфотографував, і сфотографував нормально. Але коли потім відкрив на весь екран какашку, потім ще й збільшив… Мені просто стало погано, стало нудити і я… 

Стас: Здався? 

Семен: Так, здався. Ну просто фізіологічно є речі, які я не можу, а так в принципі вважаю, що все може бути. Аби воно зачіпало. Ось у тебе є якісь табу? 

Стас: Ну не знаю. Напевно, я не знаю що таке «загальноприйняті заборони», ха-ха! У мене немає заборон, як то кажуть — «заради мистецтва я і лайно їсти буду». 

Семен: А я б з тобою посперечався. Знімати, скажімо, присмертного дідуся… 

Стас: Ні, ну ми не говоримо про такі крайнощі. 

Семен: Ну, просто у відкритій сексуальності ти себе почуваєш як риба в воді, а, отже, є якісь ще табу … 

Стас: …Одного разу ми виїхали з «Тотемом» на природу, студенти щось там повинні були знімати. А я подумав: цікаво що буде коли вони будуть їсти (пікнік там влаштували), а я роздягнуся і буду раком ходити, зображати жопу на ногах… Але тут важливо було, щоб вони не звертали уваги… Тобто це було спонтанно, а в результаті вийшов фільм «Invasionfromspace». Тобто я до того, що не було ніякого початкового задуму. Тільки один раз у мене був сценарій. «Смерть Мастурбатора». Я там реально розписав, що буде. Тобто був план. А в іншому — це потік свідомості. А ось у тебе є сценарій, розкадрування? 

Семен: Ну, один раз у мене було. Ну, тут розумієш… Ось, коли тобі треба подивитися, як дим красиво звивається — тобі треба не дихати. Ось так і тут: я намагаюся не дихати, коли щось задумав. Якщо фотографію знімаю або відео — я намагаюся не думати. Коли знімаю, то намагаюся вже в самому процесі все збирати, нанизую всі елементи… І боюся заглянути в майбутнє, щоб його не злякати. Я пробував і так, і так знімати. Але я зрозумів, що ті фільми, в яких я спочатку все спланував (розвиток, кінцівка) — вони мені самому менше подобаються, ніж ті, в яких форма та ідея народилися моментально. Часто тільки при монтажі додумуєшся до якихось особливостей. Тобто під час фільмування намітив лише опорні точки, а потім все «у життя пускаєш». 

Стас: А буває, що ти просто знімаєш матеріал, і не знаєш, що з ним далі буде, шматки наче цінні… Ось у мене ними весь комп’ютер забитий. Так буває, що зі шматка може народитися ціла тема, і ти потім знімаєш цілий фільм заради цього шматка. 

Семен: Так, зняв спочатку, а потім через деякий час придумав, що з ним робити. Це як в східних практиках — потрібно стати спочатку порожнім, щоб бути готовим впустити у себе щось. 

 

 

Стас: Був у мене такий фільм «Коти проти китайської підерсіі». Мені його пояснила в Польщі кураторка, яка так і сказала: «Це класний драйвовий потік свідомості». А я іноді дивлюся на свої фільми та думаю — може, це шизофренія? Але іноді смішно виходить. 

Семен: А як у тебе виходить не іржати під час фільмування? 

Стас: Не іржати? Я взагалі можу не сміятися у своїх фільмах. 

Семен: А я не можу… 

Стас: Ось це мене і дратує в наших з тобою фільмах, що ти багато дублів псуєш! Доводиться багато перезнімати. Розумієш, ось я коли знімаюся — я вірю своєму персонажу. Тобто я вірю, що я такий уєбан з Херсона, в цей момент живу ним. 

Семен: А я не можу, я ще на курсах тотемівських зрозумів, що не можу не сміятися. Особливо, якщо якусь промову вимовляю. Не знав, як з цим боротися. Навіть коли за кадром вимовляю, то часто не в масть… Я — емоційний, і мені треба гіпер кривлятися. Тож коли я на форсованих емоціях, то нормально виходить. А коли ми знімали німі фільми — ось там концентрація емоцій!..

 Стас: Так, німі фільми — це твоє… 

Семен: У мене зараз навіть ідея зробити кілька німих фільмів, чорно-білих. 

Стас: А я бачу свої фільми тільки в кольорі. 

Семен: Дивись, що виходить: ти в житті меланхолійна людина, ти з чорно-білого життя, а я з якогось більш кольорового, але у творчості навпаки — ти виходиш в кольорі, а я в ч/б. Я ось що думаю… У мене робота займає багато часу, я розмірковую над композицією, над дизайном, а ось всі ці відео ролики — це потік свідомості, як відпочинок мозку. Намагаюся не вибирати довго музику, ефекти, я ось відчуваю… І більше робота почуттями, ніж розумом. Ну, тобто тоді це відеоарт! 

Стас: А ось я не можу назвати свої роботи чистим відеоартом. 

Семен: Ну так, по моєму відчутті відеоарт — це якісь абстрактні картинки, транс. 

Стас: Я часто буваю в галереях, в тому ж «Пінчук арт центрі», і дивлюся відеоарт… Може, я тупий, може розвивався в жорстких периферійних умовах, але я стою п’ять, десять хвилин, і мені… 

Семен: Нудно. 

Стас: Нудно! Я повинен, напевно, прочитати два аркуші концепту, щоб зрозуміти щось. І такого «умняка», глибини, я вважаю, в моїх фільмах немає. У моїх фільмах є пародія на реальність, якась рефлексія на навколишнє. Я по життю роблю те, що мені подобається, тобто навіть якщо це на шкоду заробіткові. Це, звичайно, погано. Але роблю те, що хочу. 

Семен: Ось ти мучишся — як назвати: відеоарт або не відеоарт. А я думаю, що є відео і в ньому мистецтво. Стас: У тебе є відеоарт, на відміну від мене. Ось коли коти облизують бюст Леніна, те що в «Українському домі» виставлялося. Там 100% чисто академічний відеоарт! 

Семен: Реакція така різна на це відео. Комусь в кайф, а комусь блювати хочеться. 

Стас: Брат моєї коханої дружини показав своїй дівчині мої фільми, і він більше не бачив її. Він сказав мені потім: «Я нікого більше не буду знайомити з твоєю творчістю, це, звичайно, був хороший досвід, але… Я думав, що мій родич — зірка,  позадираю носа… дякую» Тобто бачиш, люди страждають через мою творчість. 

Семен: А я зняв одного разу таке відео, одягнувся в такий сільський прикид, (Фрилансер из глубинки) бігав по дачі, приколювався, знімав. А метою було показати потім своїм замовникам це відео, щоб перевірити: якщо вони подивляться і скажуть — «фу! що за кінчений дивак», то вони відсіються, тобто це означає, що я з ними за характером несумісний. А якщо вони зрозуміють сіль жартів, тоді з ними мені буде приємніше працювати. Тобто таке соціальне сортування. 

Стас: Наші фільми, херсонські, дуже сильно відрізняються від інших, від тих же ж київських, від європейських… 

Семен: Так, у Львові сказали, що у нас інші фільми, інша хвиля. Але показ там був класний, багато сміялися, в загальному, сподобалося. А художники та організатори сказали, що «ваші фільми, херсонські, відрізняються від наших. У нас тут мистецтво саме по собі вдумливе, багато смислів, підтекстів, тут треба брови зрушити та думати, думати, а у вас воно просте, легке, блюзнірське, але воно дуже чіпляє і… і складно з чимось порівняти. Самобутнє».