EN RU

АПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР

АПОЛИТИЧНОЕ ПРОСТРАНСТВО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Георгій Косован (Львів)  розповів МіТЄЦ про першу львівську галерею і про героїв кінця 1980-х — початку 1990-х років.

 

 

УЧАСНИКИ ЗУСТРІЧІ:

Георгій Косован (далі К.), він же ж Жора, він же ж Гарік. Людина-легенда, сам себе не відносить до героїв свого міста. Засновник першої приватної галереї Львова («Три крапки»).

Володимир Богуславський (далі Б.) художник, друг Георгія Косована.

Сергій Якунін (далі Я.) скульптор, ленд-арт художник, гід МІТЄЦ по Львову.

МІТЄЦ (далі М.)

Місце зустрічі: Один із львівських закладів, що знаходиться в дворику. Простір тихий, але людний.

 

АПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР

Георгій Косован, Сергій Якунін, Андрій Сагайдаковський, літо 2013

 

М. (Замовляючи каву, до Б.) Володю, ви художник?

Я. (до МіТЄЦ) Це Богуславський! Пам’ятаєш, ми заходили в арт-бар. Там висить Володіна робота.

Б. (здивовано) Де?

Я. Майданчик, за Арсеналом.

К. Володіна картина там висить?! Я там був, коли вони відкрилися, картин на стінах не було. Спробував форель, і вирішив, що їсти там не буду. Але тепер з’явилася інтрига! Піду і подивлюся картини.

 

АПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР

Володимир Богуславський, літо 2013

 

М. (Звертаючись до К.) Це ж ви відкрили першу львівську галерею?

К. У 1988 році, в жовтні, на вулиці Івана Франка в центрі міста. Називалася «Три крапки». Тоді офіційних залів було мало і молодим пробитися в них було складно. Час був такий, що художники хапалися за будь-яку можливість отримати майстерню, а для цього потрібно було мати декілька довідок, що ти брав участь у виставках. Пам’ятаю, під егідою Спілки художників організовувалася виставка, присвячена пожежникам. Художники на портрети стали домальовувати кокарду, а в пейзажі вводили пожежну машину, щоб роботу прийняв виставком.

Б. Тоді роботи не приймали. Незважаючи на те, що вони були аполітичні. Можна було без результату років сім ходити до виставкому.

К. Свою першу виставку я зробив у 1984 році в будинку актора. Це були студентські роботи. Там тоді працювала Таня Малиновська. Ми розвісили роботи, і, раптом, вибухнув скандал. Таня зателефонувала і сказала: «Жора, бери викладачів інституту і їдь сюди! Прийшов Юрій Суховій з мистецтвознавцем Андрієм Дорошем і каже, що виставка антирадянська». Суховій працював в управлінні культури, а Дорош був у влади своїм. Ми виставили роботу Василя Скрипки, де намальована сільська хата, а за нею новобудови. Називалася картина «Бабусина хата». Суховій і Дорош вказали, що вона антирадянська, бо соціальна політика партії така, що пенсіонерам, людям похилого віку дають квартири, і сільська хата тут недоречна. У натюрморті Саші Язикова з пляшкою коньяку «Тиса» вони побачили буржуазність, пропаганду алкоголізму. Була ще робота студента на прізвище Нещадим. Намальовані дахи будинків і шпиль катедри. Суховій знайшов у картині антену, яка, на його думку, була повернута на Польщу, на буржуазний Захід. Підписана картина була так: «Львівські дахи. Нещадим». Суховій прочитав і закричав: «Кого не пощадили?!» Неугодні картини партійні експерти відвертали до стіни, і, щоб відкрити виставку, нам довелося зняти десять картин. (Резюмуючи сказане) Такі були часи.

Я. (До К.) А що з твоєї галереєю?

К. У 1988-му почався кооперативний рух. Я працював в зооветеринарному інституті, але вирішив піти звідти і відкрити галерею. Це був невеликий компактний зал на 65 метрів. Ремонт з художниками робили самі. Тоді утримувати галерею було нескладно, комунальні послуги коштували невеликих грошей. Ми друкували афіші, самі ж клеїли їх ночами.

«Три крапки» відкрилася пастелями і колажами Лариси Євдокименко, яка працювала в Олеському Замку. Ларису оберігав Діма Шелест. Прекрасний фахівець у своїй області. Його застрелили під час пограбування «Картинної галереї». Після відкриття Ларисиної виставки прийшли люди і хотіли купити роботи Євдокименко, але Діма тоді сказав, що продавати їх не можна. Він як музейник вважав, що мистецтво належить музеям, не враховуючи того факту, що художнику за щось треба було жити.

Я працював два роки без документів, і жодного разу ніхто їх у мене не попросив. В іншій половині простору був шинок, який утримував відомий тоді у Львові кримінальний елемент Левон. Йому не вистачало площ, і він просив продати йому галерейний зал. Я жартував, але той щільно взявся за мене. Відвадити Левона допоміг випадок. Я був знайомий з Ігорем Перепльотчиковим, який належав до напівкримінального цехового середовища. Він був вже в похилому віці й їздив на непримітному «Жигулі». Якось йшов по вулиці і побачив, що Левон з ним розмовляє. Помітивши мене, той почав скаржитися Ігорю, що я не хочу йому віддати приміщення. Перепльотчиков кивнув мені і сказав Льовону: «Ти чого Жору чіпаєш? Жору не можна чіпати». І все. Левон здався. А в цей час я вже почав робити документи і в 1990-у році їх отримав.

Галерея мала клубний характер. Зустрічалися, випивали, потім могли перейти компанією в майстерню, в кафе «Псяча буда». Там працювала чудова панночка. Звали її тітка Свєта. Каву варили в джезві. Якщо їй хтось не подобався, вона говорила: «Вийди! Я тобі каву не продам». Всі брали каву, курили на вулиці і розмови розмовляли з моменту відкриття виставки і до глибокої ночі.

М. Хто з львівських художників тоді працював з вами?

К. (Вказуючи на Богуславського) Володя, Вовка Сурмач, Олег Денисенко, Витинанка, Юра Соколов, Стас Горський. Пам’ятаю, коли Стас робив свій проєкт, зайшла панянка з вулиці, і запитала ціну на вподобану картину. Стасик, у якого в роті два дні ріски не було, зопалу відповів: «Дві тисячі рублів». Панянка сказала, що подумає і пішла. Стас схаменувся, попросив повернути її і запропонувати 200 рублів. Але це було неможливо, бо панянка була випадковою відвідувачкою.

М. На яких умовах ви працювали тоді з художниками?

К. Тільки надавав зал. Художники самі вирішували, що їм виставляти, і радили мені своїх колег. Це був час п’янкої свободи, коли в зв’язку зі зміною соціально-політичної ситуації в країні, з перебудовою, багато було дозволено. Відбувався злам влади. Обкоми вже не дивилися на виставки молоді, а думали, як би їм накивати п’ятами.

У Бернардинському дворику відкрилася перша виставка-продаж. Це був вернісаж, на якому виставлялися студенти і метри. Народ ходив туди і дивився на роботи художників, як на виставковий простір. Ніхто не цікавився наявністю диплома, не контролював, що ти малюєш. Якоїсь політичної складової, яку намагаються сьогодні приписати мистецтву того часу, тоді не було. Всі були молоді, всім хотілося веселощів і творчості. Наприклад, Брати Гадюкіни просто вільно іронізували, але політика, яку їм приписують сьогодні, в їхньому полі повністю була відсутня. Це час, коли з Києва до Львова приїжджали студенти та йшли на Вірменку пити каву. Вірменка була культовим місцем, де можна було потусуватися, надихатися чимось західним, вільним.

Моя роль галериста була мінімальною. Я надавав приміщення, а художник, якщо хотів, залишав одну роботу за виставку. Якщо був якийсь продаж, ми домовлялися про умовні відсотки для галереї. Художники були бідні, як церковні миші. Хіба можна було щось вимагати від них? Єдиний хороший заробіток трапився під час всесвітнього з’їзду лікарів-українців. Мене покликали зробити виставку в спортзалі медінституту. Брали участь Платон Сильвестров, Мирослав Ягода, Шурик Замковський, Ігор Шульєв, Боря Черних. В останню ніч Ягода на чужих стендах намалював швидку допомогу, трупики і велике гасло над цим: «Привіт лікарям посібникам смерти». Над композицією, як якийсь дух, був зображений Ісус. Коли гості прийшли на виставку, не знали як реагувати. Багато хто пішов звідти. Один професор з Лос-Анджелеса запитав, де він може ще подивитися роботи художників. Ми привели його в мою галерею, потім він пішов по майстернях художників, і щось у них купив, я навіть знав, що. Художники самі прийшли до мене і запропонували частину суми від продажу. За ці гроші я зіграв весілля в ресторані. Зараз це смішна сума, але на ті часи дуже велика.

М. Який характер носила львівська альтернатива тих років?

К. Ми не думали тоді про альтернативу взагалі. Саша Шиз проводив квартирні виставки. Юра Соколов у себе на горищі теж. Це була просто тусовка, що приходить в порожню квартиру. У сім’ї Стасика і Тетяни Горських, в їх двокімнатній квартирі збиралися просто випити, поговорити. Якась книжка виходила, її прочитували і розмови розмовляли…

М. Але ви виставляли тих, кого ігнорувала Спілка художників, а це і є альтернатива.

К. Але її не можна назвати протестним рухом. Кожен творив сам по собі, робив те, що сам вважав за потрібне. Ми просто так жили, і все.

М. Колекціонери в той час вже з’явилися?

К. До нас заходило кілька людей. Один з них емігрував і велику кількість робіт вивіз у Штати. Є таке явище, як Львів кінця вісімдесятих час, коли відкрилася залізна завіса. Велика частина населення Львова були радянські євреї. Вони купували картини невизнаних сучасних художників. У той час не можна було вивозити майно, і хтось пустив чутку, що треба вивозити мистецтво. Був тут такий чиновник, як Петя…

Б. (Уточнюючи) Він емігрував до Канади.

К. Він знав, що буде їхати, і коли давав дозвіл на виїзд, говорив: «Вивезіть п’ять моїх картин, потім заберу». Тоді він багато Сільського, Звіринського вивіз.

М. Вивезені в кінці вісімдесятих роботи українських художників сьогодні повертаються назад?

К. Коли настав період буму, який створили кияни, величезна кількість вивезених робіт потягнулася сюди з Америки, Німеччини.

М. Ваша галерея пропрацювала недовго. Чому?

К. Вона вичерпала свій формат. Одним з останніх проєктів галереї була невдала виставка в Німеччині. Я зрозумів, що часи змінюються, все почало комерціоналізуватися. Сьогодні до Львова приїжджають не за свободою, а за покупками. Місто стало принципово іншим.

 

Записано влітку 2013 року

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.
Матеріали за темою
ЛЬВІВ КІНЦЯ 1980-х
ЛЬВІВ КІНЦЯ 1980-х