Антон Усанов у сюжеті про:

Публіка — це цікаве питання. Коли я тільки починав працювати в галереї, весь час перебував тут. Я спілкувався майже з кожною людиною, яка сюди приходила, намагався розповісти про виставку. Деякі люди самі виявляли ініціативу спілкування, і я зрозумів, що дуже багато людей, які приходять сюди, потребують формату естетичної сповіді: їм цікаво згадати про якісь свої дитячі враження, пов’язані з мистецтвом, або про мрії проєктів, часто дуже диких і божевільних — тобто вони потребують формату простого висловлювання.  

Вони можуть приходити, пропонувати якийсь проект, але ніхто ніколи не візьметься за його реалізацію, їм просто цікаво про це розповісти, щоб їм сказали — як суперово, давай роби! Цим ця історія і закінчується. 

Мені подобається, що людям потрібен такий формат висловлювання — проговорення якихось ідей, і що таких ідей, про які хочеться поговорити, досить багато, але ідей, які потім готові матеріально втілитися — ні. Етап переходу до матерії, конкретної форми — до нього доходять найсильніші ідеї, в яких є воля до існування. 

У цьому плані, є люди, які тут готові волю прикладати і матеріалізувати якісь мрії, але переважно  публіка тут індиферентна. Їй достатньо ідеального плану існування, і втілення ідеї не потрібне. 

Мені здається, що це трошки пов’язано з форматом існування культури і навіть з економікою культури, яка існує примарно. Людям достатньо цих примар, вони задовольняються спілкуванням з примарами. 

Мене цей феномен інтригує, мені подобається його концептуалізувати, про це поміркувати. Поки я спілкувався з цими людьми, зіткнувся з дуже великим масивом пропозицій.  Мені здається, що це — певний феномен Полтави.