Виставка Анатолія Тертичного і Віктора Віниченка «Дві лінії» в галереї Imagine Point діє до 28.11.2020.

 

Ми, Imagine Point (IP) зустріли Анатолія за роботою – він займався підготовкою полотна для нової картини, зосереджений у своєму священнодійстві.

IP: Як ви підступаєте до роботи, чи робите ескізи, чи плануєте розмір заздалегідь?

Анатолій Тертичний: Я спонтанний, в мене характер такий. Як я роблю? Задум само собою, без задуму нікуди не подінешся. Хоча бувають інколи такі спроби невеличкі – розігріваюсь… У мене багато таких маленьких заготовок – беру і думаю: зараз спробую щось таке кольорове. Наприклад,
гаму знайти – холодну чи теплу. У мене і роботи такі маленькі є, багато. Виплескую енергію. Коли я щось роблю, я думаю не про тематику роботи, яку я наприклад зроблю: баня, пляж, або наприклад, снігоуборка. А думаю про колорит. І мені байдуже, який там сюжет, чесне слово. На першому місці стоїть не сюжет, не образ, а просто колір. Зараз би я зробив все інакше, але тоді бачив так. Мене ведуть живописні відносини. Раніше мені про це говорити здавалося несерйозним, а потім…

 

 

IP: Чи є у вас улюблена кольорова гама?

Анатолій Тертичний: Про мене пишуть, що Тертичний любить жовтий колір, «колір сонця» – це правда. З жовтого кольору все починалось. Тому що дитинство було дуже яскраве. Я народився на Луганщині, там було літо завжди спекотне. Все таке жовте, яскраво-радісне. Всі люблять один одного… жовте. А потім подумав: треба ж якось урізноманітити, ти ж по суті живописець! І я зразу взяв контрастний колір – синій, через синій сірий, синьо-зелений, фіолетовий… зробив, вийшло – слава богу, але на холод мене не тягне… Складне було для мене – поєднати зелений і червоний. Зелений з червоним. – це два контрастні кольори. Якщо наприклад взяти два контрастні фіолетовий і оранжевий – в будь-якому випадку вони пасують – фіолетовий і оранжевий. Тільки дивлячись, яка маса того і того. Ось наприклад, вся робота така сіро-фіолетова, а десь оранжевий удар, то воно спрацює. А от зелений з червоним – це для мене був виклик. Їх треба пов’язувати. Треба розбиратись і займатися цим зеленим.

 

 

IP: Ваші роботи експонували, купували. Як ви собі уявляєте портрет вашого глядача? Вас цікавить доля ваших робіт після того, як ви з ними розлучитесь?

Анатолій Тертичний: Звичайно цікавить. Я взагалі такий ретроград. Я люблю, коли мої роботи залишаються у киян, в  Києві.

До розмови приєднується Віктор Вініченко:

Віктор Вініченко: Ви щасливі люди, вам показали роботи, які зазвичай нікому не показують.

IP: Ви показуєте свої роботи своїм учням? Віктор, ви бачите нові роботи?

Віктор Вініченко: Найчастіше нові і бачу.

Питання до Віктора: вам важливо, де ваші роботи знаходяться, хто на них дивиться? Або ви розлучаєтеся з роботою і припиняєте про неї думати? Як у вас це відбувається?

Віктор Вініченко: Так, дуже важливо. Я нещодавно продав свою роботу для однієї клініки. Ми підписали договір – про продаж картини і продаж авторських прав на використання зображення. Ключовою умовою для мене було те, що це зображення не братиме участь ні в яких проектах, які
можуть принести шкоду людям. Я їм сказав: це не про гроші. Якщо ми цей пункт не пропишемо, я готовий відмовитись від гонорару. Ще були випадки, коли я просто дарував картини людям, розуміючи, що їм, картинам, там буде комфортніше. Якщо мої роботи приносять людям радість і
тепло, я дуже щасливий.

IP: Анатолій, а ви даруєте картини? Кому?

Анатолій Тертичний: Так звісно. Учням на день народження. Друзям.

IP: Як ви вважаєте, художнику потрібно показувати роботи колегам? Чи важливо це? І
дивитися роботи колег? Що в цьому особисто для вас?

Віктор Вініченко: Так, звісно. Мені було дуже важливо поспілкуватися з Олексієм Малих, почути його враження від моїх робіт. У мене немає академічної художньоЇ освіти і сумнівів досить багато. Оцінка, або порада метрів українського арту, додає впевненності.

 

 

Анатолій Тертичний: Я показував роботи класикам. Наприклад, Віктор Васильович Полтавець нині покійний, народний художник України. Сидів ось там, рукою так чоло підпер, я йому чай зробив… Мені було тоді вже за 40, але поруч з ним я пацан був. Сидить і говорить: «ну звідки ти такий
взявся?», а я: «ну я закінчив київський художній інститут…» – «та ні, я не про те питаю, от звідки ти такий взявся?». Мені дуже подобалось у радянський час дивитись як працюють прибалти. Була можливість туди їздити. Я оригінали бачив. Поляки, я у 1989 поїхав до Польщі, там капітально проїхався, подивився роботи. В Німеччині я вже був трохи пізніше… А він (Полтавець) каже: я би теж так хотів. Я йому: «Віктор Васильович, так беріть полотно і вперед!» А він: «пізно…». Він десь через півроку після цієї зустрічі помер. І помер біля мольберту. Тут був Марко Гейко. Це мій друг, покійний уже. Ми з ним спілкувались, показували. Був Маркосян Лев Галустович. Ми теж спілкувалися…

IP: Віктор, до вас запитання: ви вже два роки спілкуєтеся з Анатолієм. Можливо, ви краще його дізналися, зрозуміли його роботи за цей час. А чи змінився він? Коли ви познайомилися – які були відчуття від спілкування, і які вони зараз?

Віктор Вініченко: Я б напевно глибше занурився в цю історію, тому що ми вперше зустрілися не два роки тому, а років сім назад. Ми прийшли з моєю дружиною вибирати його картини, які хотіли купити. І тоді враження було таке швидкоплинне. А вже коли я прийшов на перше заняття, два роки тому, це було зовсім інакше. Я Анатолію розповідав, що у мене колись був вчитель музики, який в моєму житті зіграв ключову роль. І коли у мене був вибір в 15-річному віці займатися далі професійно футболом, який я шалено любив, або йти шляхом музики, я вибрав музику не тому, що я хотів бути музикантом, а тому що я не міг сказати «ні» своєму вчителю. Він у мені сформував напевно чоловічих якостей більше, ніж мій батько. Коли ми почали ближче спілкуватися з Анатолієм Вікторовичем, я йому сказав, що він десь дуже схожий на вчителя музики. Саме не за психотипом, а за роллю у житті. На нашому жіттєвому шляху може зустрітися 1-2 людини, інколи більше, які вносять дуже серйозні зміни в наше становлення. Я зараховую Анатолія Вікторовича до таких людей. У мене до нього дуже тепле ставлення, на рівні рідної по духу людині. Маю велике бажання, щоб ось це все (показує руками на картини) він не ховав, щоб це все виставлялося. Люди бачили його роботи, відчували глибоку енергетику автора. У нас з ним різна ситуація. Так вийшло, що я можу продавати картини, можу не продавати, і від цього моє життя сильно не зміниться. Мій основний прибуток не пов'язаний з картинами. А художники, які присвятили все своє життя мистецтву дуже залежні від кінцевого споживача і його оцінки. В більш розвинутих країнах, митцям допомогають Держава, різні Фонди. Є гранти в підтримку талановитих та неординарних авторів. В нас все нажаль, інакше. Тому буду дуже радий належній оцінці роботам Анатолія. Саме при його житті, він на це заслуговує. Я маю в своїй колекції декілька його робіт. Є картини, які він мені дарував, а є картини, які купив свого часу, дуже захотів. Перед цим, 2-3 тижні Анатолій практично не малював. А після того, як сталася покупка, відбувся енергообмін… митець віддав – митець отримав. Так от, наступний тиждень після покупки картини він був зовсім в іншому творчому настрої. Я йому про це не говорив, так з боку спостерігав…). Він став активно писати. Я це побачив і подумав: як важливо, щоб людина отримала зворотній зв`язок.

 

 

Анатолій Тертичний: Це правильно, ти навіть трохи посміявся, що я тобі дешево продав… Але справа в іншому. Паузи. Дуже важливо робити паузи. Це якраз співпало. У мене була пауза, а потім був сплеск. І я почав працювати.

IP: А ви можете сказати про Віктора, як він змінився?
Анатолій Тертичний: Я взагалі вважаю, що мені з ним пощастило. У самому головному сенсі: він ставиться до всього, що він робить, серйозно. Для багатьох моїх учнів мистецтво – це терапія. У Віктора ставлення абсолютно серйозне, це мені дуже імпонує.

IP: Але ставлення серйозне було відразу? А що змінилося від спілкування з вами, як ви вважаєте?

Анатолій Тертичний: Він відчув, що потрібно йти в серйозне, а не просто в ілюстративність життя. Можна ще додати, що мені не завжди буває з ним комфортно. Наприклад, буває його занадто багато. А я сам такий, що мене багато. Але у нас ніколи не було конфліктів, скандалів. Тому що я терплячий. І Віктор теж вміє стримуватися, це цінно. Як я на відкритті виставки сказав: я не вважаю, що це 2 лінії. Я погодився, тому що дуже красиво звучить. Але це фактично одна лінія. Я б назвав це «Естафета». Я радий, що у мене є такий послідовник. Він далі буде іншим, буде змінюватися. Я радітиму його змінам.

 

 

Віктор Вініченко: Я міркував над вашими словами, хочу заперечити, якщо дозволите. Дві лінії можуть бути різними, кожна жити своїм окремим життям, а потім перетнутися в моменті, тут і зараз. Став таким чином однією лінією. На певний проміжок часу. Який? Ніхто не знає. З приводу естафети я не згоден, тому що естафета в моєму розумінні – це як у спорті – один добігає, передає паличку іншому. Той біжить, цей стоїть. Тобто, він свою місію закінчив. Передав естафету. А я вважаю, що вам передавати естафетну паличку – не просто рано, а занадто рано.

Анатолій Тертичний: Проте, передаючи естафету, я все-таки розраховую, що Віктор не заспокоїться в цьому сяйві, а буде розвиватися далі. Йому зараз треба буде працювати над тим, як би себе знайти. Це ще не знахідка, це ще інерція. Це буде дуже важко, це не жарти, я по собі знаю. Себе знайти – це ж постійно діючий процес.