Алла Волязловська (Херсон) звертається до діячів мистецтва України та Херсону зокрема.

 

Я хочу звернутися до діячів мистецтва України, Києва, а зокрема Херсона, до всіх, з ким співпрацював всі ці роки Стас.  Тому що він прожив все життя в Херсоні, любив його, мав там багато друзів, з якими співпрацював. І хочу пояснити, чому я так вчинила. 

За півтора роки, які я прожила після похорону Стаса, я декілька разів намагалася звернутися до Семена Храмцова, до Машницького В’ячеслава, щоб провести якусь виставку для своїх, адже в Херсоні Стаса всі знали. Він завжди був у цьому колективі, не те що в центрі уваги, активно брав участь в усьому житті Херсона і всі там розуміли його не зовсім стандартне сучасне мистецтво. І мені дуже хотілося, щоб зібралися свої і провели хоча б одну виставку. У Машницького є виставковий зал. Коли підійшов день народження Стаса, я запропонувала Семену Храмцова за три тижні: «Давай зробимо виставку, хоча б фотомонтаж з його фотографій!»

Стас був хорошим фотографом, любив фотографувати Херсон, особливо вечірній Херсон, підсвічений ліхтарями. Він любив Херсон. Красиві фотографії у нього були. Всі вони є. Пропонувала навіть за свій рахунок ці фотографії надрукувати.

Розуміла, що вони великі. Можна було натягнути мотузочки, як вони самі на виставках це роблять, і зробити невеликий монтаж з його фотографій. 

Зверталася до Семена Храмцова. Він кожен раз доброзичливо говорив, що ми обов’язково все зробимо. Підійшов день народження — і нічого.  Семен каже: «Борисівна, ми зберемося, всі прийдуть». Всі прийшли, все добре, оплатила я фуршет, я ж розумію, що треба відзначити, це перший день народження після смерті. Почитали вірші Стаса. Я була присутня десь годину на цьому заході і мій висновок такий: люди все ті ж, але Стас пішов. Я не почула, що хтось хоче зберегти пам’ять про нього. Головне — перейти до фуршету в цій справі. Це звучить, може, цинічно, але виставки не було, її спустили на гальма. 

Нагадую про книгу: «Семен, треба якось». «Да-да» — каже. Це було 3-4 місяці після смерті Стаса. Домовляюся з дівчинкою однією, щоб передрукувати з чернеток-оригіналів на флешку. Я кажу: «Я тобі заплачу». «Ні, не треба». «Ні, треба. У тебе дитина вісім років. Передрукуй». 4-5 вечорів після роботи вона приходила. Ми скинули це все на флешку. Почалася тепер спроба зловити Семена. Я попросила його з флешки передрукувати на папір. Він сказав «да-да», й знову те ж саме. Тиждень, два, три … Я розумію, людина працює. Він сказав: «Борисівна, Ви розумієте, це дуже серйозна робота». Ось так як він розповідав, що це треба років зо два займатися, щоб це зробити. Уже все зібрано, вже все готово, всі є. Він — дизайнер, програміст хороший. Я йому сказала, що за мій рахунок, але мені хочеться, щоб якийсь слід залишився після Стаса. 

У підсумку за півтора року в Херсоні жодної виставки не провели. У тому ж виставковому залі Машницького, який був хорошим другом. Дійсно, коли Стас починав свою діяльність, дуже багато від Машницького взяв. Машницький ерудований дуже товариш, художник хороший і він дуже його поважав, прислухався до нього на початку, коли художній кераміці в ПТУ вчився.

Я цих хлопців вважаю не чужими, бо весь час вони були разом. Коли він пішов, мені треба було, щоб щось від нього залишилося, не тільки могила на кладовищі, щоб десь якось в межах Херсона це було. Хоча б свої це якось відзначили. І я дивилася на ці всі речі, які залишилися від мого сина, малюнки у мене деякі залишилися, каталоги, вірші. І ось я уявляла, що завтра я піду в інший світ, як і належить в 77 років, 78-й, і невідомо де і що це буде, куди воно подінеться, якщо півтора роки пройшло, а ніхто навіть не поцікавився, що у мене є від Стаса. Врешті-решт на одеській виставці я якось зустріла Наташу Катериненко, київську журналістку, у неї сайт «Мiтєц». Вона взяла в мене інтерв’ю, потім приїхала до Машницький в Херсон, знову таки домовлятися за якісь виставки, і ми знову перетнулися у Машницького в залі. За книгу згадала, а вона каже: «Я дізнаюся, може, хтось в Києві зацікавиться». Запропонувала одному, ніби відмовилася людина, або просто зрозумів, що зараз не може. А потім вона каже, що є колекціонер, в нього серйозний фонд, Тетяна і Борис Гриньови. Я захопилася відразу, бо треба, щоб щось залишилося, мені треба це, щоб жити, а не ковтати таблетки щодня, мені треба було жити життям мого сина, щоб якось відчувати. 

Семену розповіла, сказала, що можливо вийде книжка. Він запитав, хто і що, я йому все пояснила. Кажу, ти ж — дизайнер, поїдь, поговори з Борисом Гриньовим, щоб оформити цю книгу. Тим більше, ти ж знаєш добре його творчість, всі його фішки, коли він писав невеликі малюночки. Ти можеш це зробити. І почалося знову. Розмови на кшталт — це ж просто і швидко не робиться. Проте я попередила його — тобі конкретно людина щось скаже, а ти їй поясни, що ти можеш в цій справі зробити. 

Розмови не вийшло. Це я вже помітила за Семеном Храмцовим, що він весь час втікає від конкретних розмов. Дуже любить, дуже сумує за другом, але каже: «Борисівна, почекайте, хай пройде час, пізніше це все повинно бути». Я кажу: «У мене нема, Семен, часу, ти розумієш чи ні? Мені зараз це треба!». Я доросла людина, розумію, що це робиться не за один місяць, але мені треба бачити хоча б якісь дії.

Ось як я просила виставку — виставки не вийшло в Херсоні. А  це ж його місто, де він жив, співпрацював з вами, зараз ваша діяльність пішла на спад, на жаль. 

Ще на кількох тусовках приятелів Стаса я була після цього: Подію Фонду Поліни Райко вони святкували, десь його зафіксували, і вони його за собою закріпили. 

Але я подивилася, що і тут дій ніяких немає. Треба дуже велику роботу проводити, щоб офіційно цей будинок Поліни Райко закріпити за собою і почати його реставрувати і ремонтувати. Тягнеться десять років уже у них діяльність в цьому Фонді. 

Є будинок Поліни Райко, будинок руйнується, ніхто не їздить, не вимагає допомоги від Міністерства культури. 

Треба працювати і щоб цей будинок не зруйнувався дощенту, треба цим займатися, бо я так розумію — вже земля горить під ногами, але ніхто цим не займається. 

Гімн «Фонду Поліни Райко» придумали, купили сапу, лопату, повісили на стіну — і все. І самі веселяться з приводу цього. Я була на трьох тусовках і прийшла до висновку: те, що у мене залишилося в сім’ї — спадщина Стаса Волязловського, це не можна залишати, це треба рятувати. 

У мене був дуже пригнічений стан, поки я не зустріла Наташу Катериненко. Спершу була розмова про книгу, потім, набагато пізніше, прийшла думка, що я ж можу віддати спадщину якійсь грамотній людині, яка цим займається, якій це цікаво і яка має якісь можливості організувати десь виставку, працювати з цим матеріалом.

Я дуже самотньою себе відчувала весь цей час. І безпорадною. Наташа мені запропонувала поговорити з Тетяною і Борисом Гриньовими. Я, звичайно, поїхала до Києва. Зрозуміла, що люди дуже серйозні і відповідальні, що це їх захоплення, мабуть, це їх хобі, займаються вони цим професійно. Говорити їм багато не треба було, там все було ясно. Я все пояснила, що я хочу. Вони сказали, добре, будемо  співпрацювати. 

Я приїхала в Херсон, зрозуміла, що, можливо, книга таки вийде і мені спало на думку, що все, що залишилося від Стаса, а залишилося не так і багато, тому що все пішло в «Ріджина», в Москву до Овчаренко, з яким вони добре співпрацювали. Тоді з нашими країнами було все в порядку, зараз же становище важке, перервався зв’язок. Потім мені спало на думку, коли він колекціонер, спробувати віддати те, що залишилося: малюнки в основному «А4», всі, що у мене в сім’ї залишилося. Я дивилася і думала: треба комусь терміново віддавати, людині надійній. Наші хлопчики… За ці півтора роки я нічого не побачила, жодного просвітку. Після розмови про книгу, мені прийшла в голову думка все-ж запропонувати Тетяні і Борису Гриньовим взяти в свою колекцію те, що залишилося у мене від моєї дитини. Я сама перебрала все, багато валялося у Машницького в дивані брудному, тому що у нас був ремонт, і ми колись попросили покласти речі до нього. Я прийшла до Машницького, все це перебрала, переглянула, витратила на це багато часу, пересортувала. 

Переговорила з Борисом і Тетяною Гриньовими, і вони погодилися взяти. Я відразу попередила, що все це хочу передати безоплатно. Чому? Тому що це, в основному, перші роботи, початок його діяльності, там тільки кілька останніх робіт є. 

Я дуже зраділа, що є люди, які будуть з цим матеріалом. Борис і Тетяна Гриньови сказали, що, можливо, виставка в Харкові пройде потім. Вони мають таку можливість. Я Семену сказала, була впевнена, що він теж зрадіє, що Стас вийде уже після смерті на якийсь рівень, десь засвітиться, як то кажуть, його мистецтво. Відразу по його обличчю я зрозуміла, що він шокований. Я йому кажу: «У нас можливостей таких немає в місті Херсоні, а це ж більший майданчик, можливостей більше у Києва, люди серйозні, поважні, колекціонери, які цим займаються не перший рік. Це цілком серйозна робота, це те, що я хочу і мені здається, що тобі теж приємно буде, ти ж Стаса любив і дуже переживав, коли він пішов і тобі його дуже не вистачає. А мені його подвійно не вистачає. Мені його бракує як дитини і як особистості. Тому що я жила його життям. Він зі мною усім ділився». 

Відео до його творчості ніякого відношення не має. Там, де загальне відео, ніхто не забирає. Воно буде, воно — для всіх, воно знаходиться в інтернеті, ніде не ставиться заборона на нього. Стас все життя так жив: ніколи не намагався сказати, що це моє, і я подумаю, показувати чи ні, давати чи ні. 

Я бачу, що людина переді мною, не просто була шокованою, вона була убитою. В Семена навіть вирвалася фраза: «А як же  я?» Я кажу: «Семен, так ти ж співпрацювати будеш. Почнемо з того, що до його художньої та літературної спадщини ти не маєш взагалі ніякого відношення. Ти з’явився в його житті десять років тому, до цього часу він вже співпрацював з московською галереєю «Ріджина» і з іншими музеями. Я нічого не можу зрозуміти: що тебе мучить? Твій друг не піде в небуття, розумієш чи ні? Ти ж казав, як тобі важко, як тобі його не вистачає. Ти ж представник міста Херсона, цієї всієї вашої тусовки, ти і Машницький — будете звичайно теж співпрацювати з Фондом Тетяни і Бориса Гриньових відповідно». Я не могла достукатися до нього. Я чітко відчула, що у людини щось забирають і він переживає за себе. 

«Це ж для Стаса робиться, — кажу — Для твого друга. В Херсоні жив, з вами працював. Буде він, будете і ви поруч завжди». 

Тобто і Машницького його сучасне мистецтво і те, що він зробив зі своєю квартирою, і «Тотем», з яким Стас так багато співпрацював. Щось «Тотем» йому дав, щось він для «Тотему» ​​робив. У вас же була співпраця, щось він вам давав, а щось ви йому. І раптом ти так переживаєш, що про Стаса з’явиться інформація, виставки будуть. Це я говорила людині, яка зовсім інше думала. Я так зрозуміла, зрештою, мені це відкритим текстом було сказано, що йому, Семену, потрібно було заповіт на спадщину Стаса Волязловського.

Я бачила, як він крутився: «Давайте будемо продавати, виставляти А4, вам же копієчка потрібна…». Розмови про копієчку мене взагалі добили. Я кажу: «Яка копієчка? В мене є гроші». Я квартиру більшу продала, маленьку купила, бо в тій квартирі я жити не могла. 

А коли я дізналася, що виклав Семен Храмцов в Інтернеті, тоді я зрозуміла, що стукала в стіну, що зовсім інше мучило Храмцова.

Обіцяла я, звичайно, Семену все залишити, але за півтора роки, дивлячись на їх діяльність, я прийшла до висновку, що з цього нічого не вийде. 

Тоді я зрозуміла трошки цю людину. Це було дуже боляче, тому що мала його за друга. 

Цей бруд, який з себе випустив Семен Храмцов, не тільки в інтернеті, але він примудрився і на виставці почати дивні розмови, що мені на похорон гроші треба. Почав начебто красиво так, як вони разом працювали, а скінчив тим, що старенькій на хлібець треба. Це було настільки фальшиво і настільки дешево, що я ніколи йому це не пробачу, бо він образив не тільки мене, він образив свого друга. І вважався він йому великим другом, але, мабуть, не зовсім він був йому другом. Щось там було інше… 

Дивлячись в Інтернет, я бачу, що триває метушня навколо цієї справи, і у мене таке враження, що якби не Машницький і Сьома, Стаса взагалі би не було як художника. Мовляв, виняньчили, виходили і вважають, що мають на нього повні права. Ні я, ні він сам по собі, а вони. 

Їхня співпраця була взаємовигідним обміном. Той же Семен Храмцов, який не був митцем, тільки хорошим комп’ютерщиком і дизайнером, зацікавився мистецтвом і Стас йому свого часу багато що дав. Так, як свого часу Машницький, коли Стас починав, розповів йому багато що цікавого і він увійшов в курс цієї сучасної творчості. Стільки ж дав Стас і Храмцову.

Незважаючи на все, що довелося мені пережити, на що пішло багато здоров’я, я щаслива, тому що будуть виставки, буде робота з матеріалами Стаса, будуть виставки за кордоном, буде виставка в Харкові, буде книга. Це для мене величезне значення має. Мені треба чимось жити. Дитина моя пішла, а я маю зараз можливість жити його творчістю, його життям і це мене тримає, незважаючи на мій вік. Це одна з віх, за яку я чіпляюся і в цілому це спрацьовує. Я дуже щаслива і вдячна людям, які все-таки зрозуміли мене, до яких я змогла достукатися і пояснити.

Мені повертатися треба в місто Херсон і з цими людьми зустрічатися-не зустрічатися, як їх бачити, як з ними тепер спілкуватися — я не маю поняття. 

Я б дуже хотіла попросити вас (діячів мистецтва Києва, а зокрема Херсона), адже ви всі люди грамотні, розумні, інтелектуально розвинені, хочу попросити вас трошки подумати над всім цим, що я сказала і почути мене. Тому що таке враження, що мене деякі не чують, ставши на якусь певну позицію і не хочуть з неї зійти. Я не можу цього зрозуміти! Це так просто — почути! 

Особливо звертаюся до наших хлопців з Херсону, журналістів, художників, до творчої молоді нашої — припиніть цькування, дайте можливість йти процесу, який почався! Я так думаю, що це буде тільки на користь Херсону, Стасу, пам’яті його.

За себе я мовчу, я щасливою не можу бути, тому що кожен день він зі мною, але немає його — моєї дитини. Але завдяки тому, що хтось займатиметься спадщиною мого сина, в мене відкрилося друге дихання. Я живу цією перспективою. Я не слави хочу посмертної, я хочу, щоб він залишився з тими людьми, які його любили і так відгукнулися, коли він пішов, а я зрозуміла, що багато до нього дуже добре ставилися.