EN RU

ПРО ОЛЕКСАНДРА ГЛЯДЄЛОВА

ПРО ОЛЕКСАНДРА ГЛЯДЄЛОВА

Текст Олександра Ляпіна (Київ)

 

Ну ось, гідні отримали Шевченківську премію. Два прекрасних проєкти Влада Троїцького потішили театральний і літературний вибір. Але найбільш приємно здивував і навіть захопив революційний жест журі в категорії «Візуальні мистецтва». Премію як художник отримав документальний фотограф Олександр Глядєлов, хоча  він — не художник, і документальна фотографія, за великим рахунком, до мистецтва не належить. Три попередніх лауреати Шевченківської премії від фотографії Яків Давидзон (1977), Микола Козловський (1986) і Василь Пилип’юк (1993) вшановані високою нагородою як журналісти-публіцисти у відповідній категорії. Давидзон був премійований як військовий кореспондент і за створення портретної галереї передовиків виробництва на різних фронтах народного господарства від культури до металургії. Пилип’юка і Козловського номінували за милі чепурні фотоальбоми про Львів та Київ. Щоправда, Козловський, напевно, ризикував життям, адже знімав місто з вертольота. 

Глядєлов же несподівано став поряд з художниками, а не з журналістами-публіцистами та конкурував з вельми могутніми та гідними панами, всесвітньо відомими художниками Сергієм Братковим і Микитою Каданом. Але я не думаю, що Глядєлов — художник. Хоч його фотографії виставлялися в галереях і музеях. Як казав інший відомий документальний фотограф Олександр Ранчуков: «…документальна фотографія не може бути мистецтвом, хоча б тому, що вона не штучно зроблена, не придумана, не «зманіпульована», вона просто шматок реальності…» За радянських часів теоретики фотожурналістики намагалися одягнути на документальну фотографію мантію соцреалізму і стверджували, що художність фотографії проявляється виключно через її ідейність — комуністичну, природно, і загальновизнані естетичні канони. У Глядєлова цього не було. Його фотографії — це його серце і душа. Частина його сутності, якщо не взагалі все єство. 

Пам’ятаю як в 1987 році четверо фотографів (Олександр Ранчуков, Олександр Козулько, Валерій Решетняк і я) зустрілися під дахом верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик» і вирішили, що час щось змінювати в українській фотодокументалістиці. За орієнтир вибрали корпоратив «Магнум». Так було створене творче фотографічне об’єднання «Погляд». До нього швидко приєдналися Олександр Глядєлов, Єфрем Лукацький, Сергій Супинський, Паша Пащенко, Юрій Тугуши, Рита Островська, Юрій Косін, Сергій Гутієв, Віталій Запорожченко, Льоша Левицький та ін. Наші виставки закривали до відкриття, люто критикували на пленумах компартії та в спеціальних пропагандистських брошурах. Чомусь за «Поглядом» стежили кадебісти. Сам Яків Давидзон різко облаяв наше об’єднання на якомусь зібранні в Спілці журналістів УРСР. 

Глядєлов тоді мотався по селах, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Знімав переселенців, дітей, які отримали дозу радіації. Потім відправився на війну, потім на ще одну, і ще… Був поранений в Молдові на російсько-українській війні. 

Війни в колишньому СРСР цікавили його з людської сторони. У Радянському Союзі все було, типу, ми — брати, а тепер із задоволенням «мочать» один одного. Що з людськими якостями сталося, що за дивні мутації? Катастрофу з безпритульними він прийняв як особисту. Не тільки знімав, волонтерив, рятував дітей. Застряг у тюрмах, фіксуючи розвиток епідемії туберкульозу в Україні. Намагався змінювати світ на краще. Працював з ЮНІСЕФ, «Лікарями без кордонів». Знімки не були ідейними, вони характерні своїм гуманізмом. 

Документальна фотографія накрила Глядєлова, як цунамі накриває острів, назавжди. Вона стала єдиним сенсом і метою життя. Мені іноді здавалося, що Глядєлов здурів, просто збожеволів. А, як відомо, божевільним бог відкриває істини, дає свободу і силу у вираженні своєї пристрасті, болю, людської гідності. 

Глядєлов зосередився на болючій стороні буття людства, інколи відволікаючись на пейзажі, жанрові замальовки. Він абсолютно відмовився від кольору, занурив свою свідомість в монохром. Художній образ не виникає з нічого. Це завжди враження, почуття (страх, ненависть, любов), думка, здатність співпереживати, співчувати, відчувати чужий біль. У Глядєлова майже немає краси в фотографіях, вони іноді лякають потворним. Вони гримлять диким, варварським гонгом, тріснутим дзвоном… Іноді вони просто безсило виють. 

Я не бачу в фотографіях Глядєлова банальної художності, я не бачу в них мистецтва, немає в них публіцистики та журналістики. Вони якось вкрай вище… Одна з фотографій мене шокувала схожістю зображеного на ній небіжчика, зека, який помер від туберкульозу, із зображенням Мертвого Христа пензля Гольбейна Молодшого. Не хочу вдаватися в аналіз, тут явно не обійшлося без вищих сил. 

Художниця Влада Ралко, член Шевченківського комітету, зізналася в розмові, що теж була вражена схожістю Гольбейнського Христа з трупами в тюремному морзі. У неї навіть очі засяяли якось особливо при цьому… Документальна фотографія і релігійний живопис потужно, нещадно звернулися до однієї та тієї ж глобальної проблеми людства, злилися в ній. 

Творчість Глядєлова, це щось надприродне, як на мене. І, напевно, дійсно, категорія «візуальне мистецтво» найближче до творчості Олександра, адже мистецтво — це та ж нескінченість і надприродність. Словом, журі премії вчинило подвиг, нагородивши Глядєлова.

 

Олександр Ляпін

Сторінка Олександра Ляпіна в Facebook

 

Фото: Олександр Нерубай

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.