EN

АКЦІЯ В ТРАМВАЇ

Акція в трамваї №11, що 23 листопада безкоштовно прямував з Подолу на Оболонь (Київ), де художники та пасажири ставили питання щодо проблеми переселенців. МІТЄЦ публікує коментарі учасників акції Лесі Хоменко, Анни Кахіані, Ольги Лебедєвої, Олексія Зайцева, Віри Ганжі, Альони Мамай, Єгора Анцигіна та Віталія Агапєєва.

АКЦІЯ: “Час, виділений на роздуми про внутрішньо переміщених осіб”.

Питання акції: “Чи необхідне особливе ставлення до переселенців?”, “Чи витискують вони місцевих мешканців?”, “Хто вони, і що їм треба?”

 

Леся Хоменко  

Легка колективна лабораторна робота, де ідея одного переходить в роботу іншого, перетворилась на одноденне проживання антиутопічної пригоди. Хоч весь експеримент відбувався в публічному просторі, автори не особливо розраховували на публіку, а орієнтувались на спільне пропрацювання дуже специфічного досвіду. Глядачами (тобто попередженою публікою) стали кілька друзів-однодумців та одна журналістка. Перехожі та пасажири, що ставали невільними учасниками роботи, були радше частиною художнього тіла-об’єкта, ніж дистанційованими спостерігачами. Власне, щоб читати ряд знаків та жестів, що вироблялись під час акції, справді необхідно мати певну дистанцію.

Під час акції учасники приміряли на себе різні ролі, відразу коментуючи це. Почалось все з несанкціонованої зустрічі в лоббі готелю Реддіссон на Подолі — місці загального доступу, але водночас надзвичайно капіталістично-репресивному. Продовженням стала поїздка в трамваї та дискусія між учасниками воркшопу. Дискусія була дуже важливою: про те, що відбувається прямо зараз, і як мистецтву з цим працювати. Трамвай — це камерна капсула в публічному просторі, і всередині цієї капсули художники дискутували, кричачи на межі своїх голосових можливостей (в трамваї зазвичай дуже гучно). Цей крик в закритому просторі, пропозиція художників витісняти пасажирів з трамвая великими сірими надувними кулями, купити крем від «утисків» або пригоститись з «годівнички для людей» — все це викликало потужне відчуття проживання негативного антиутопічного сюжету, де всі елементи збираються в абсурдистську структуру і потім розсипаються, забираючи із собою весь лінивий комфорт існування в інформаційному колапсі.

 

Анна Кахіані

Ми відмовилися від формату конкурсу і подачі індивідуальних робіт, зрозумівши, що найважливішим в нашому робочому процесі було обговорення і роздуми.

В результаті ми зупинилися на метафоричній гібридній формі.

Трамвай — транзитна структура, яка переміщується з точки «А» в точку «Б» за заданим маршрутом. Обмежений час для обговорення — як медійний інтерес, час, який відводиться на важливі теми, на обговорення, на проживання травматичного досвіду.

Наскільки швидко можна перевести своє переживання на рівень спогадів, і що на цьому етапі з ним відбувається?

Спочатку ми хотіли оголошувати тези на кожній зупинці і переривати кожен раз дискусію. Але все вийшло в форматі «потоку». Можливо, так навіть краще, тому що ми позбулися зайвої театральності. А може й ні, тому що обмеженість часу перестала зчитуватись «прямо» і «чисто».

Ще до перших відгуків про акцію я думала про те, що будь-яка реакція важлива й показова. Дивно було б робити цей проект і сподіватись, що комусь від його реалізації стане краще, або навпаки. Акція більше працює баластом для тих важких тем, про які вже не цікаво писати жовтій пресі, а якщо хтось все ще пише, то мова ворожнечі так укорінилась, що вже стала наче рідна.

Художник не завжди знаходить рішення. Ми звикли, що за нас в побуті/повсякденності все вирішено, чи завжди пропонують варіанти дій, а ми тішимося ілюзією вибору. Але за допомогою цієї акції ми просто «показуємо пальцем». Це дратує. Відразу виникає бажання все пояснити і перетягнути на якийсь із полюсів — поганий або хороший.

Але хіба це можливо?

Мені здається, що певні явища в суспільстві можна проявити тільки підсиливши, гіперболізувавши їх. Тільки при такій взаємодії, через субверсію можна знайти червоточини і причини того, що саме «тут і зараз».

Недостатньо проживаючи історію, ми залишаємо за собою зону сірої турбулентності з інформаційного сміття, яким потім дуже легко маніпулювати, використовувати за основу для будь-якого роду пропаганди.

 

Ольга Лебедєва

Акція для мене була символом усієї нісенітниці, що відбувається зараз: ми відділяємо наших співгромадян в окрему групу «переселенців» і призначаємо певні стереотипи, що стають на заваді сприйняттю людини як особистості, групи людей як групи окремих індивідів.

Ми поставили собі ряд питань і спробували дати на них відповіді. Нічого, окрім ставлення до інших по-людськи, як до рівних, не може мати силу, а допомога, що супроводжується навішуванням ярликів, — не така вже і допомога.

Можна сказати, що я поділилась в цій акції своїм відчуттям «wtf??», що виникає, коли я бачу, що людей ділять на своїх-гарних і на чужих-поганих. Ми всі люди однієї країни, однієї планети, тому межі між містами, державами не мають ділити людей і нести ворожнечу.

 

Олексій Зайцев

Мистецтво не завжди приємне. Тема складна, важлива, незручна. Трамвай чи не найкраще підійшов для місця проведення акції. Транзитна форма, обмеженість у часі ілюструють сьогоднішню ситуацію з ВПО.

Було невелике хвилювання, що щось піде не так, адже це імпровізація. Все відбувалося в реальному просторі зі справжніми пасажирами, які стали (вимушеними) учасниками акції, під час якої я був приємно здивований їхньою реакцією. З моїх спостережень: жіночка, яка зацікавилась кремом «Громадянин» і вже дістала гроші, щоб його купити, але подруга відмовила її, і вони вийшли на наступній зупинці; чоловік, якому кулі закривали прохід, ніяк не наважувався доторкнутися до них, намагався обійти їх з різних сторін, наче це якісь сакральні речі.

Ми підняли важливе питання, запустили процес дискусії. Воркшоп викликав в мене інтерес до проблем внутрішньо переміщених осіб, став досвідом дослідження цієї теми.

 

Віра Ганжа

Акція вказує на ситуацію, в якій ми живемо. І чому вона виглядає дико — так…

В колективній роботі я чітко відчуваю прийняття іншої людини. Ідеї іншої людини — я не смію забороняти – тому що вони мені видаються образливими, грубими? Але звідки вони взялись? З цим би і працювати. І ось ми всі в одному трамваї (образ). Я присутня, значить, розділяю відповідальність.

В акції образи доведені до абсурду. І моя надія, що антиутопічний образ, мова абсурду стане голосом — вмирає, коли я зустрічаю буквальне прочитання.

В мистецтві мені важливо знаходити вільнодумство і отримувати необхідну дистанцію, щоб подивитись на себе і  ситуацію з боку. Буквальне ж прочитання образу мовою абсурду — блокує.

Я бачу неможливу карнавальну подію, от лише ми в своїх повсякденних костюмах.

Акція не мусить подобатись, її задача — відбутись. Викликати реакцію. В реакції — ми.

 

Альона Мамай

Ця акція викликала в мені відчуття фрустрації й пустки. Кулі безвільно висіли під стелею трамваю, дратуючи й заважаючи, але нікого не витісняючи. Ми перекидали їх одне одному, хихочучи ніяково. Колонка для підсилення гучності не спрацювала, й доводилось перекрикувати трамвай своїми непевними голосами, затинатись, шукаючи діалогу з іншими пасажирами й пасажирками, які майже не озивались. Григорій, дід, якого ми запросили на роль продавця крему «Громадянин» з його «патріотичними помазанням», чудово відігравав свою роль. Та чи став більш зрозумілим термін «іншування»? А годівнички «ВПОміч», відтворюючи принципи, за якими малюються велодоріжки, зникали в темряві в небуття.

Критикувати так легко, особливо, коли не відчуваєш, що залучилась чи залучився до процесу творення достатньо. Так легко розмістити у себе на сторінці текст, тільки щоб швидше збутися, забути й не обдумувати його.

Але потім на цей текст реагують, й ти розумієш, що доводиться думати, знову безкінечно думати, чому, як тільки ти вириваєшся на вулицю, тебе знову запихають у коробки будинків, арт-центрів, заводів і ВУЗів. Не висовуйся. Мовчи. Ми тільки все залагодили. Є більш важливі справи.

Ця акція була для мене, як тепла вода у ванній. Занурюєшся у неї, і не відчуваєш нічого, бо вона такої ж, як твоє тіло, температури. Чи була вона вдалою? Не знаю й не думаю, що варто ставити таким чином питання. Вона була потрібною у тому часі й тому просторі. Телевізор, що транслював лише шуми, показав на секунду зображення, що відразу ж зникло, залишивши нас усіх робити свої у чомусь схожі, в чомусь відмінні, висновки.

 

Єгор Анцигін

Ми з Юрком зустріли всіх учасників вже на трамвайній зупинці. Рухоме табло освітлювало червоним кольором вулицю. Пасажири, що чекали на свій трамвай, були трохи спантеличені назвою. На площі ніхто, крім учасників, не сів до трамвая.

Рушили. Почалася розмова про вимушено переміщених осіб та на пов’язані з цим теми. Перша відстань від кінцевої до кінотеатру здавалась найдовшою, бо ми домовились, що кожна зупинка — це нова теза для обговорення. Чи треба взагалі порушувати цю тему? Що можуть вчинити художники в даній ситуації? Далі, під час руху, я звернув увагу, що ми постійно повертаємось до однієї проблеми «ситуації», пов’язаної з ВПО. Для мене це цікавий «левел»: начебто говоримо про те саме, але намагаємось розвивати, окреслювати, проговорювати. Згодом була реклама крему «Громадянин», котру я запропонував зробити Григорію – його я зустрів у міському трамваї, він продавав дивні речі та роздавав брошури. Вже в трамваї виявилось, що він зі Сходу і також переїхав до Києва у 2014 році, і зараз не має постійного місця проживання. Рекламне гасло для крему було перекладене російською та інтерпретоване Григорієм. Мені було цікаво, як саме почне репрезентувати художній продукт людина, котра не включена у художній контекст. Одним із головних моментів реклами було те, що треба мазати крем з вірою на руки, стопи, серце та голову. Далі пасажири купували його. Дискусія продовжувалась. Цікавим було те, як саме відчувались надуті кулі. Кулі, наповнені гелієм та дуже притиснуті до стелі, перешкоджали пасажирам пересуватися трамваєм. Якби це була людина, до неї взагалі б не доторкнутись, а в цьому випадку — це нежива істота, предмет, що, втім, має певні властивості, як об’єм чи пружність, котрі і створюють інше відчуття — витискання аморфною формою. Згодом з’явились декілька пасажирів, які бажали взяти участь у дискусії, тому ми розбились на групи. Ми дуже хотіли налаштувати звук, але не вийшло. Так з’явився ще один елемент акції — було погано чутно один одного, або чутно уривками. Акція закінчилась встановленням годівнички для людей, читання концепції автора та обговорення. Годівничка нагадувала мені таку побутову містику, коли звичайні речі починають втрачати свої ролі при певних обставинах та виявляють проблеми, що існують у повітрі.

 

 

Крем «Громадянин»

Рекламне гасло

Шановні громадяни Києва!

Вашій увазі пропонується унікальний засіб, що докорінно змінить Ваше життя!

Ви відчуваєте хронічне неприйняття у місцеве соціальне середовище, фізичні та моральні утиски на ксенофобному ґрунті, постійні криві погляди та нашіптування за спиною?

Вам допоможе крем «Громадянин» — унікальна рецептура розроблена українськими вченими позбавить вас від проблем «іншувань» та утисків назавжди! Купуйте зараз або шукайте в аптеках міста.

 

Віталій Агапєєв

Годівнички «ВПОміч», розміщені на вулицях, підіймають на поверхню розріз побутової реальності співжиття у місті вимушено переміщених осіб та корінних жителів. В першу чергу тих мешканців, які відстоюють думку, що переселенці у них відбирають робочі місця, поводяться зверхньо, утискають їх права та вставляють їм «палки у колеса».

Фанерний будинок із продуктами всередині — це метафора і лаконічна комбінація основи першочергових потреб будь-якої людини (hello Maslow). Усі хатки, окрім розміщеної під час акції (через відсутність місця для фіксації довелось імпровізувати із монтажем), знаходяться у підвішеному стані, як і люди, що відірвані від своїх домівок через усім відомі обставини. Ще більше їх становище розхитує бюрократична машина, поглинаючи багато часу заради дрібниць.

Годівничка, як прояв субверсивної афірмації, дістає на поверхню проблему соціальної диференціації за місцем прописки громадян, розділяючи соціум на дві групи: тих, що надають, і тих, хто бере. Водночас продукти, які знаходяться у вільному доступі, може взяти будь-хто із цих «категорій», таким чином спростувавши це розмежування.

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.