Настя Хлестова – кураторка та дослідниця, яка сприяє розвитку сучасного мистецтва й підтримує молодих художників. У 2019 році разом із художником Антоном Ткаченком вона заснувала в Харкові проєкт “Гараж 127” – платформу для розвитку молодих митців і мисткинь. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Настя переїхала до Австрії, де продовжила підтримувати українських митців за кордоном через ініціативу Office Ukraine in Austria та організацію культурних резиденцій. Вона активно інтегрує українське мистецтво в європейський культурний простір і створює нові проєкти для міжнародної аудиторії.

Що стало ключовим фактором для для прийняття рішення щодо переїзду в Австрію? 

Коли почалося вторгнення, я була на зв’язку зі своїми друзями, колегами і колежанками в Європі. І одним з перших мені написав саме Anton Lederer Margarethe Makovec. Вони куратори і засновники Центру сучасного мистецтва <rotor>. А на другий чи третій день вторгнення вони вже були залучені до роботи Office Ukraine Graz (ред. далі «Офіс), тому що Офіс з’явився майже одразу. Я так розумію, що перший зум з міністерствами, організаціями, які працюють з Офісом, відбувся  24 лютого, і вони майже одразу запропонували мені доєднатися до команди. На той момент я жила в Харкові і всі мої проєкти, плани та робота були в Харкові. 24 лютого ми разом з родиною виїхали – спочатку до Полтавської області, а потім до Львова. Виникла потреба в пошуках нових можливостей, і саме тоді, разом з моїм партнером, ми вирішили, що пропозиція від Офісу – може бути найкращим шляхом. На той момент в мене була ще надія залишитися в Україні, однак, враховуючи обставини, майже всі проєкти стали нереалістичними. З іншого боку, я також мала пропозицію від резиденції в Берліні. Врешті-решт, вибір впав на Офіс, і я прийняла рішення приїхати в Грац. Це була середина березня 2022 року.

Чи продовжує працювати харківський “Гараж 127” на даний час?

Що стосується простору “Гаража 127”, то, на жаль, ми були змушені закрити його. Простір, що знаходиться неподалік нашої квартири, опинився у зоні без укриттів, і найближче місце для сховку — метро, до якого доводиться йти хвилин 20. Це район, який став свідком жорстоких боїв і пожеж. Наш “Гараж 127” та квартира залишилися цілими, однак ми більше не можемо продовжувати працювати на місці.

 

 

Влітку 2022 року ми багато думали й обговорювали, як можна зберегти зв’язок з нашою спільнотою. Ми навіть провели опитування серед людей, аби зрозуміти, як можемо діяти. Наприкінці року ми прийняли рішення працювати як номадична організація, і так народився проєкт Weaving, що об’єднує самоорганізовані художні і мистецькі ініціативи та Artist-Run Простори. Ми провели його двічі: в зимові періоди 2022–2023 та 2023–2024 років. Зараз ми обмірковуємо, як продовжити цей шлях. Проєкт став своєрідним нетворкінговим майданчиком, на якому ми надавали маленькі стипендії самоорганізованим просторам, аби підтримати їхню роботу.

 

 

Минулої зими ми реалізували проєкт разом з <rotor>, що став резиденцією для українських художників в Граці, Австрії. Не менш важливим стало організування виставки в Берліні. Один із  фокусів нашої роботи сьогодні — це підтримка українців, що виїхали за кордон. Це також стало основною темою для нашої резиденції, в рамках якої ми запросили п’ятьох українців, що живуть в Австрії, та п’ятьох — з України. Важливим аспектом нашої роботи є збереження зв’язку між тими, хто виїхав, та тими, хто залишився. І, нарешті, ми активно працюємо з самоорганізованими просторами та художніми ініціативами, намагаючись створити простір для взаємодії та розвитку.

 

 

Якими були ваші перші враження від Австрії? Хто підтримував вас в перші дні?

Мої перші враження від Австрії були, значною мірою, сформовані завдяки наявності професійних зв’язків і підтримки від людей, з якими я працювала раніше. Anton Lederer, Margarethe Makovec з <rotor> стали першим, хто мені допоміг: вони організували житло для мене та мого собаки буквально відразу після мого приїзду. Це була важлива підтримка, яка дозволила мені зосередитися на роботі, не відчуваючи ізоляції чи невизначеності.

Я приїхала, і вже наступного дня почала працювати. Така структура допомоги дала мені можливість швидко адаптуватися й уникнути самотності, з якою часто стикаються інші українці, що змушені починати все з нуля в чужій країні. Проте в моєму випадку, поряд із професійними знайомствами, я відчула себе в атмосфері, де мене не лише приймають, а й підтримують у моїх планах та прагненнях.

Також великою допомогою для мене стали мої колеги, зокрема — Johanna Hierzegger, Stephanie Sackl, які, як і інші митці з Граца, допомогли мені в процесі інтеграції. Знайомства з художниками, зокрема з Helene Thümmel, з якою ми працювали в Харкові ще до війни, стали важливою складовою моєї адаптації.

Цей досвід показав, наскільки важливо мати підтримку в перші дні після переїзду, щоб не тільки відчути себе в безпеці, а й продовжувати творити й розвивати свої проєкти, попри всі обставини.

 

 

Розкажіть про вашу роботу в офісі Ukraine in Austria, в чому вона полягає?

Спочатку основний фокус роботи Office Ukraine полягав у тому, щоб зібрати й опрацювати заявки від людей, які прибули в Австрію або планували це зробити. Ми створили платформу, через яку кожен міг подати заявку, вказавши свої потреби та місце перебування. Це дозволяло нам оперативно організувати допомогу та розподілити запити між трьома офісами — у Відні, Інсбруку та Граці.

В перші місяці багато хто з українців шукав житло, і ми могли допомогти знайти первинне соціальне житло в Граці, де ситуація з проживанням була досить сприятливою. Однією з наших важливих домовленостей є співпраця з місцевим гуртожитком, який надає квартири для художників та художниць, що перебувають в Австрії на час своєї адаптації. 

Перший рік ми відчували значну підтримку від австрійців, які надавали безкоштовне житло та інші ресурси, але з часом ця підтримка значно зменшилася. Ми працюємо переважно з людьми, що займаються культурною діяльністю, і тому наша підтримка спеціалізована. Крім житлових питань, ми допомагаємо налагоджувати зв’язки з місцевим арт-середовищем, що є однією з наших головних цілей. Ми також проводимо зустрічі з художниками і діячами культури, які приїжджають до Австрії, щоб допомогти їм адаптуватися й знайти своє місце в новому культурному просторі.

Тобто, ця програма до сих пір є актуальною?

Office Ukraine зберігає свою актуальність, хоча з часом вона зазнала певних змін. Початково ми працювали із великою кількістю екстрених запитів, намагаючись допомогти кожному, хто звертався. Проте зараз запитів стало менше, і, звісно, законодавчі обмеження в Австрії стали більш суворими. Відень і Грац вже переповнені, і доступ до соціального житла став значно обмеженим. Проте ми все ще активно працюємо, наш сайт продовжує діяти, і митці можуть звертатися до нас за підтримкою.

Зараз ми орієнтовані на людей, які вже знаходяться в Австрії і потребують допомоги з побутовими або професійними питаннями — від медичного страхування до інтеграції в місцеву художню спільноту. На початку ми активно працювали над тим, щоб знайомити художників і художниць між собою, створюючи таким чином культурну спільноту в Граці. І мені здається, що ця ініціатива була успішною: всі, хто залишився в місті, досі активно підтримують контакт, а ми регулярно організовуємо заходи на кшталт Open House, де учасники можуть зустрітися, познайомитися з місцевими організаціями, іншими художниками та обмінятися досвідом.

 

 

Що стосується роботи, то якщо на першому етапі багато людей погоджувалися працювати без знання мови, то тепер стало очевидно, що для стабільної зайнятості важливо володіти хоча б розмовною німецькою. 

На даний момент ми працюємо з вже сформованою спільнотою. Якщо нові люди приїжджають, ми включаємо їх до вже існуючої мережі. Більшість проєктів, які пропонували великі місцеві інституції, ми вже реалізували в перший рік, і тепер ми самі ініціюємо нові проєкти, шукаючи фінансування. Цей процес також допомагає інтегрувати українських художників і художниць у місцеве арт-середовище. Наприклад, зараз у Граці перебуває відомий харківський фотограф Євген Павлов, і я вважаю, що його присутність — це великий здобуток для Австрії.

Яким чином ви відбираєте роботи для проєктів?

З самого початку було прийняте важливе рішення, яке стало нашою основною філософією: ми не розмежовуємо художників на аматорів і професіоналів, а дивимося на художників різних рівнів майстерності, розуміючи, що кожен має право на свою платформу. Але, якщо це молода художниця, якій лише 18, яка тільки починає, її запит, безумовно, відрізняється. Вона потребує наставництва та підтримки, що сприятиме її творчому зростанню. Водночас ми також влаштовуємо арт-ярмарки для тих, хто вже працює з більш комерційним мистецтвом, хоча <rotor> не є комерційною інституцією, а наша команда не має досвіду в комерційних аспектах мистецтва. Проте, навіть тут ми намагаємося допомогти тим, хто хоче продати свої роботи, але не знає, з чого почати.

Наша спільнота не обмежується лише візуальними художниками. Ми відкриті для людей з різних мистецьких сфер: музики, театру, перформансів. У грудні минулого року ми організували фестиваль «В очікуванні» – Waiting for… – цей захід став простором для творчої лабораторії, ярмарку і перформансів. Ми не лише допомогли технічно та фінансово, а й створили платформу для митців, що прагнуть самовираження через різні медіа.

Чи правильно я зрозуміла, що зараз ви зосереджені на інтеграції тих, хто вже перебуває в Австрії, у місцеве життя? 

Спочатку наша діяльність була схожа на тимчасову «емердженсі» інфраструктуру — реакцію на кризу. Коли Офіс тільки створювався, ми всі розуміли його як структуру з обмеженим терміном існування. Здавалося, що війна незабаром завершиться, і потреба в нашій роботі зникне. Але вже в середині минулого року стало зрозуміло, що наші задачі виходять далеко за межі екстреної підтримки. Наша місія — не лише допомагати тим, хто терміново цього потребує, а й сприяти інтеграції тих, хто вже живе в Австрії і прагне знайти своє місце в цьому суспільстві.

Цього року ми плануємо створити щось на зразок чекліста чи навіть веб-сайту, який стане навігатором у системі державного й місцевого фінансування. Ми хочемо, щоб кожен, хто мріє реалізувати власний проєкт, міг легко знайти інформацію та подати заявку на гранти міста чи Міністерства культури Австрії. До кінця минулого року існувала спеціальна програма екстреної підтримки для українських митців і мисткинь. Але зараз, коли політичний клімат в Австрії змінився, перемогла права партія, ми не очікуємо продовження цього фінансування. Тому тепер наше завдання — допомогти українській спільноті орієнтуватися в нових умовах і навчитися працювати з доступними ресурсами стандартного фінансування.

 

 

Один із наших найбільших успіхів минулого року — відкриття в червні українського простору в Граці, який отримав назву «Цегла» (нім. «Ziegel»). Ми разом із громадою створили цей простір, взявши на себе оплату оренди в перші півроку, щоб спільнота мала базу для творчості та взаємодії. Сьогодні «Цегла» — це повністю незалежний проєкт, що функціонує завдяки отриманій стипендії та зусиллям самих українців у Граці. Це приклад стійкого розвитку: від термінової допомоги до створення інструментів для довготривалої самостійності.

Ми рухаємося від точкових дій до створення умов, за яких кожен, хто опинився в новому середовищі, отримає можливість інтегруватися, рости та відчувати себе частиною спільноти.

Що нового ви здобули для себе у цьому досвіді, чого не робили в Україні, і як він трансформував вашу особисту практику?

Моя практика не зазнала кардинальних змін, а радше розвивалася, трансформуючись у нових умовах. Наприклад, якщо в Україні я працювала над освітніми проєктами, такими як Curatorial Workshop у муніципальній галереї (2015–2018), то в Австрії ми з колегами започаткували подібний проєкт. Це серія воркшопів для кураторів і кураторок у Граці, де бракує професійної освіти у цій сфері. Ідея адаптувалася до місцевого контексту, і зараз це вже третій рік існування проєкту.

У мене також був досвід самоорганізації в Україні, який дав базу для розуміння, як спільнота може функціонувати горизонтально. Цей підхід я перенесла у Грац, де тепер працюю з простором “Цегла” як частина спільноти. Це для мене новий досвід, адже наша спільнота сформувалася не за спільним бажанням, а через зовнішні обставини: переїзд, війну, і, можна сказати, спільного ворога та проблеми. Тут наша різноманітність очевидна: у нас є люди різного віку, досвіду та практик, об’єднані лише тим, що сталося після переїзду.

 

 

Цікаво працювати зі спільнотою, яка вибудовує себе «з нуля». Ми дотримуємося горизонтальної структури, де всі рішення ухвалюються голосуванням. У нас є маніфести й правила, які окреслюють основні принципи: недискримінація, відкрите прийняття, толерантність. Ми також визначили офіційні мови спільноти — англійську, німецьку й українську, які використовуються для публічних активностей.

Як ви оцінюєте інтерес європейської аудиторії до сучасного українського мистецтва? Чи можете поділитися своїми спостереженнями щодо того, як воно сприймається та які є результати вашої співпраці з місцевими мистецькими спільнотами?

Я б сказала, що запиту на українське мистецтво як такого, на жаль, немає. Він існував раніше, особливо у 2022-му та частково на початку 2023 року, але зараз усе залежить від тих зв’язків і репутації, які ми встигли напрацювати за цей час. Наприклад, Катерину Лісовєнко запрошують не просто через її українське походження, хоча це й частина її ідентичності. Її роботи цінують за змістовність та якість, а не як жест символічної підтримки чи спробу “відмолити гріхи” Західного світу.

У грудні ми організували фестиваль, який майже повністю складався з українських митців і мисткинь. У програмі були виставка, арт-ярмарок і перформанси, і хоча серед учасників були дві місцеві австрійські перформерки, переважну більшість склали українці. Аудиторія складалася з української спільноти та людей, які зазвичай відвідують цей театр, довіряючи його рівню якості. Театр погодився на цю співпрацю значною мірою завдяки моїй колезі Johanna Hierzegger, яка є членкинею його правління.

 

 

Відгуки після фестивалю були дуже позитивними, особливо від місцевих колег. Їм сподобалася наша взаємодія, і я відчуваю, що наступного разу нас запросять не через те, що ми українці, а через якість і релевантність нашої роботи. Вони бачать у нас партнерів, із якими цікаво працювати, і це, безумовно, велике досягнення для нас.

Які питання цікавлять європейську аудиторію, і чи є у них конкретний запит щодо того, що вони хочуть бачити від України?

Це чудове питання, чи є запит на українське мистецтво, але й непросте. Насправді, відповідати лише на запит — це недалекоглядно. Зараз ми з колегою Максимом Ходаком готуємо виставку в <rotor>, яка відкриється у вересні. Усі художники й художниці, що беруть участь, мають українське коріння або працюють в Україні. Однак наша мета — не просто продемонструвати, яке українське мистецтво різнобарвне чи видатне, а створити якісну виставку, яка органічно вписується в контекст <rotor>.

Теми міграції й переміщення людей є ключовими для виставки, адже вони актуальні не лише для України, але й для Європи в цілому.

Особливий нюанс полягає у постколоніальному вимірі. Ми говоримо про це як представники країни, що була колонізована, а Європа — переважно з позиції колишніх колонізаторів. Проблеми однакові, але погляди різні, і ця перспектива формує нашу розмову про сучасне мистецтво та світові виклики.

Чи доводилося вам спростовувати стереотипи або упередження щодо українського мистецтва?

Я живу в бульбашці, оскільки моя робота тісно пов’язана з культурою, і люди, з якими я взаємодію, здебільшого адекватні. Але, безумовно, я стикалася з людьми, які мали дуже поверхневе уявлення про Україну і українське мистецтво. Багато хто не розумів, що Україна — це не пострадянська країна з бідним і застарілим іміджем. У їхніх уявленнях ми досі були в 80-х або 90-х роках, зображені в радянських фільмах або через призму польського чи американського кінематографу, що не завжди передає реальність.

 

 

Часто ставили питання, чому я не працюю з російськими художниками і художницями. Це було особливо складно пояснити, коли повномасштабна війна тільки почалася. Для багатьох це виглядало дивно, але я просто пояснювала, що професійно і культурно я ніколи не мала зв’язків з Росією, і не розумію, чому цей зв’язок міг виникнути в моєму випадку. Справжня проблема була в тому, що багато хто уявляв, що російське і українське мистецтво настільки тісно переплетене, що неможливо розділити. Мої професійні зв’язки завжди були більше з польським або британським мистецтвом, і це, ймовірно, стане нормою для багатьох художників, які працюють після Майдану.

Чи йшли організатори на поступки після того, як ви висловлювали своє незадоволення?

Як кураторка, я маю можливість обирати, з ким працювати, і, якщо ситуація не дозволяє мені здійснювати вибір, я намагаюсь відсторонитися від таких проєктів. Публічна трансляція має велику вагу. Коли працюєш з російськими митцями, це складно правильно донести до європейської аудиторії, щоб це не виглядало як «дружба народів». Тому я відмовляюсь від такої співпраці.

Я маю вибір, адже, на відміну від багатьох митців, я можу обирати своїх партнерів по проєктам. Це не завжди можливо для художників, особливо на початку кар’єри, наприклад, коли вони мають обмежені можливості відмовитися. Тому питання співпраці стає складнішим, а репрезентація українських митців зменшується, коли відмови не можливі. Правильних відповідей на ці питання немає, але я роблю свій вибір. 

 

Текст: Валентина Тужина

Перше фото матеріалу: Office Ukraine Graz. Foto Thomas Raggam