EN

ЧЕРЕЗ ДОСВІД СПІЛЬНОГО ТВОРЕННЯ

м1

Розмова Інни Рахмістрюк з Катею Бучацькою (Київ) та Віталієм Коханом (СумиХарків), що відбулася в кінці липня (проект “Практика”).

Замальовки Дега на підлозі, зліпок обличчя Каріни, молоток, ножиці, таз червоної глини, 8 мішків гіпсу – у залитій сонцем майстерні Port Creative Hub. Місяць тому почали роботу над спільним проектом київська художниця Катя Бучацька та художник з Харкова Віталій Кохан. Познайомились вони минулого вересня на симпозіумі Бирючий, там і вперше працювали разом. Коли їх запросили в Port, то вони вирішили знову зробити щось в парі.

Про проект

К: Спочатку ми хотіли щось робити з бетону. Ця ідея ще нікуди не пішла.

В: Поки що у нас є якісь старі задумки, але ми їх намагаємось трансформувати під ситуацію спільного проекту. Є бажання тактильного відчуття, тому ми будемо щось ліпити.

К: Є ризик, що це буде чиясь окрема річ, якщо вона була задумана раніше, а хочеться виходити з того, що відбувається зараз, щоб все було максимально чесним і живим. Тобто, аби щось народилося в процесі. Ми навіть не обговорювали, що саме будемо робити. Тільки зараз намагаємося зрозуміти, що б це могло бути.

В: Мені цікаво попрацювати разом з Катею. Я побачив у її творчості багато такого, чого я не вмію робити, але хотів би повчитися. Це не стосується технік, а скоріше підходу до роботи.

м5

К: Взаємно. Мені подобається те, що робить Віталік. З одного боку – це впізнавання себе, і разом –  щось зовсім інше.  Хочеться дізнатись, як людина думає. У тісній співпраці це стає більш зрозуміло: через досвід спільного творення.

Поки що ми організовували простір. Віталій приїхав з іншого міста, не піде ж він одразу ліпити. Ми купували матеріали, відвідували інші майстерні, друзів, Віталій лекцію встиг прочитати.

В: Гіпс завезли, прибрали.

К: І все починає відбуватися. Розслаблено. Я помітила, що художники, які мені подобаються, вони розслаблені. Я відзначаю це, бо раніше я була дуже напружена.

В: Це давня японська техніка розслабленої кисті (сміються).

К: Я тільки недавно закінчила академію. Там я звикла, що постійно треба щось робити. Для мене це створювало відчуття якогось обмеження. Зараз я намагаюся давати собі завдання «празності»: нічого не робити, нічого не вигадувати. Наступає навіть лінь. Але коли ти вже щось робиш через стан ліні, значить, ти цього дійсно хочеш. Це ніким не нав’язано, навіть тобою, а це справді те, що має бути.

м6

Про досвід співпраці

К: Останнім часом мені цікаво працювати з кимось. Мене дуже змінює люба спільна праця. Інколи це важко, треба щось переступати в собі, але в результаті виходить щось хороше. Під час групового проекту «Монтаж» були такі моменти, коли ми змінювали або руйнували роботу одне одного.  Ми намагалися не використовувати поняття «моє», «твоє», «чуже», «не можна». Було важко, можливо, були якісь образи. Але це дуже корисний досвід.

В: Я декілька разів працював з іншими художниками, але все-таки до колективної творчості ставлюся неоднозначно. А саме, в контексті відповідальності, яку ти розділяєш з іншою людиною. Інколи це може спровокувати несерйозність.

К: Я думаю, якщо є довіра, то вона дозволяє відноситись до проекту серйозно. Якщо ти довіряєш іншій людині, як собі, то і вимагати з неї будеш, як із себе.

В: Але недолік сумісних проектів у тому, що їх важко віднести до власного творчого розвитку, та якось використовувати, адже вони не зовсім твої.

К: А мені подобається, коли виходить так, як би я сама не зробила. Це просто трішки, але не ти. Це завжди щось третє, що народжується. Під час такої сумісної праці ти сам змінюєшся. Я не скажу, що це відбувається постійно, далеко не з кожним можна щось робити разом.

В: Тому для мене краща персональна відповідальність. Взагалі мистецтво дуже зв’язане з темою відповідальності.

К: Бо з відповідальністю пов’язана свобода, а мистецтво – це і є свобода.

В: Так?

К: Так. Мистецтво пов’язане зі свободою.

В: Може з межами?

К і В: А межі пов’язані зі свободою.

м4

Про навчання

К: Я вивчилась на графіка, потім поїхала у Францію на курс «Сучасне мистецтво», але повернулась і ще 6 років вивчала в академії монументальний живопис. У мене було відчуття, що я не вмію малювати. Я хотіла малювати натуру, багато. Хотілося попрацювати руками.

В: В академії я боровся з системою освіти. Мене навіть вигнали одного разу, але я все одно повернувся і довчився (хоча мені цього не треба було). Ще до третього курсу нормально, а на п’ятому вже починає вивертати, навіть відмінників. Неможливо постійно малювати ці постановки і натуру. Мені здається, проблема академічної освіти у тому, що вона вчить вирішувати формальні завдання, але не вчить думати і ставити запитання.

Найбільший вплив на мене мало спілкування з художниками: Олександром Животковим, Павлом Маковим. Живе зіткнення набагато більше навчає, адже ти відчуваєш позицію людини, а не лише набір характеристик, властивих художнику.

Про відчуття себе художником

В: Ми з однокурсниками робили позаучилищну виставку. Тоді Саша (Животков) приїхав і сказав: «Спілкуйтеся одне з одним і зі мною на рівних, як художник з художником, а не як студенти».

К: Я завжди думала про себе, як про художника. Бо тільки це я вмію, так і живу. Але академічна освіта була для мене важливою, щоб бути впевненою у своєму професіоналізмі.

В: Якось у Бориса Михайлова запитали, чи може перехожий зробити геніальне фото. Він сказав, що так, але у перехожого це буде випадкове фото, а у художника – професійне. Я більше професіонал, ніж талановитий. У художника талант – це те, як часто з’являється бажання щось зробити. А професіоналізм – як ти це бажання втілиш.

К: Талант – це що, а професіоналізм – як?

В: Талант – це коли з тебе щось виходить. А професіоналізм – коли тобі вдалося вхопити соломинку і дістати щось величезне.

м7

Про визнання

В: На виставці сприймаю настрій людей, навіть не словесно. Інколи до самого кінця не знаєш те, чи не те у тебе вийшло.

К: Для мене важливий фідбек від конкретних людей. Хочу, щоб мої роботи не залежали від того, як вони продаються. Заробляю я викладанням, а картини я не хочу зробити кон’юктурними. Мені цікавіше працювати чесно.

Про глядача

К: Я помічаю, що при знайомстві з роботою у багатьох виникає бажання проаналізувати її інтелектуально, але ж треба ще повірити і відчути її. Можливо, це проблема сьогоднішнього світу та освіти в галузі мистецтва, де зосереджується увага більше на тому, що глядач має все зрозуміти, концептуалізувати. Та й художників, які працюють з відчуттями теж мало, тому їхні роботи викликають нерозуміння, майже страх.

В: Художня мова – на те і мова, що нею говорять. Так, є проблема у художній освіті загалом. Але розуміти художню мову можна навчитись, а це уже проблема кожного окремого глядача.

К: Часто людям потрібні точні пояснення того, що зображено. Хоча сама форма, місце, яке зображене – вже викликають якісь відчуття, люди все одно хочуть знати, що саме хотів сказати художник.

В: Якби все можна було пояснити словами, то навіщо тоді малювати? Слова сприяють звуженню візуального мистецтва. Я проти написання концепцій. А якщо вона вже є, то має лише трохи підштовхнути глядача до того, через що можна зрозуміти побачене.

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.