EN

УКРАЇНСЬКА ФОТОГРАФІЯ І СВІТ

Віктор Марущенко (Київ) про те, чому українська фотографія зупинилася у своєму розвитку.

 

Мистецтво фотографії у світі ускладнилося, і воно вимагає додаткового вивчення. У Німеччині сьогодні, наприклад, сорок вищих навчальних закладів випускає фотографів, а в Штатах цією освітою займаються університети. Це однозначно свідчить про важливість цієї професії у світі.

Починаючи з шістдесятих років з’являється поняття «концептуальне мистецтво», коли художник, виключаючи емоційний аспект, використовує ідею і через зображення реалізує її. Але не навпаки, як в емоційній фотографії: побачив —зреагував. З кінця дев’яностих фотографія увійшла в контемпорарі-арт, і це було потужне явище.

Що в цьому полі відбувалося у нас? Коли наші художники в 90-ті прагнули грошей «Сороса», вони перебували в контексті сучасного мистецтва і фотографії теж. У свій інструментарій вони ввели ще одну з технік — фотографію. Творячи на гроші Сороса, вони тримали руку на пульсі, тому що працювали на західний ринок.

Ми пам’ятаємо фотографічні проєкти Іллі Чичкана, Василя Цаголова, Юрія Соломка, Арсена Савадова, Кирила Проценка. Вони використовували фотокамеру, як сучасний інструмент, який відповідав часу. Коли гроші «Сороса» вичерпалися, художники перейшли на внутрішній ринок, який фотографію не визнав. На відміну від ринку Росії, Білорусії та навіть Узбекистану. Вже не кажу про Європу та Америку. Фотографія у нас, як вид мистецтва, не відбулася. Навіть документальна фотографія у нас не є актуальною, тому що в країні нічого не архівується. Архіви не зберігаються, зникають. Всі архіви моїх колег попереднього покоління пропали.  Державу це не цікавить. До влади прийшли люди без історії.

Після 90-х наші шановні художники відмовилися від фотографії, тому що вона тут не працює. І знову повернулися до полотна, а їхні картини пішли на стіни нової української буржуазії. Спершу на внутрішньому ринку з’явилися жахливі Євгенія Гапчинська, Сергій Поярков, Олег Пінчук. Вони називали себе художниками. Хоча які вони художники? Наприклад, Сергій Поярков та Євгенія Гапчинська — просто ілюстратори. Потім з’явилися люди з грошима, організатори типу Наталії Заболотної, які їм повірили та почали наповнювати простір цим кітчем. Згодом поруч із Заболотною виник Олександр Соловйов. Він зумів її переорієнтувати.  Під його тонким керівництвом Заболотна впровадила іншу політику і наповнила «Арсенал» більш-менш хорошим українським мистецтвом. Фотографія на цьому тлі, як і раніше,  відсутня.

Коли ми починали школу у 2004 році, я ще не знав молодих. Моє покоління залишилося на тому рівні фотографії, яка була потрібна  раніше. Це пряма фотографія, яка має відношення до газет і журналів, але не до мистецтва. Сучасним можна назвати мистецтво, наповнене новими ідеями. Тож стара гвардія фотографів, на жаль, з ним не перетинається. Те покоління, яке приходить до нас, не хоче слухати фотографів. Сьогодні потрібен добре поінформований художник з новими ідеями.

Ситуація вимагала зміни. Її заклало нове покоління.  З’явився віртуальний світ інтернету і нові можливості. Зараз є молоде покоління, місцеве, яке працює із зображенням. Це молодь від двадцяти до тридцяти років, у яких приголомшлива сучасна візуальна культура, і які можуть висловлюватися концептуально. Їх багато, але  соціального замовлення на фотографію і досі немає. Тому кожен з них пробивається як може.

Сьогодні світова фотографія розвивається у двох напрямках: американська школа, яка працює з реальним життям (але вони по-іншому, по-новому зображують це життя) і є фотографи дюссельдорфської школи. Останні є типовими представниками концептуальної фотографії — це Гурський, Томас Штрут, Томас Руфф.

У нас тематично сьогодні дехто намагається повторювати Михайлова — беруть місця, соціальні групи, які можуть «вистрілити» на Заході. Але ми з Борисом говорили нещодавно в Берліні, і він сказав, що його картинка вже не працює. Вона пішла в музей, і повторювати михайлівську тематику немає сенсу. Біда  української фотографії не у відсутності фотографів, а у відсутності простору, який об’єднав би українських митців. Немає людини, яка б змогла організаційно просунути нашу фотографію на артринок. Також немає музею, немає інституцій, які могли б привезти сюди фотографів світового рівня. Я не кажу про Пінчука (PinchukArtCentre), Тому що він — це приватна територія зі своєю політикою. Він не громадська інституція.

Талановитих людей багато, але вони сьогодні шукають шлях поодинці. Це не призводить до зростання. Я по собі суджу.  Наскільки б успішним не був шлях на Заході, приїжджаючи сюди, потрібно знову починати усе спочатку. Знову мусив пояснювати, що я брав участь в бієнале у Венеції, в Сан-Паулу, що у мене було 70 виставок, що світові музеї купили мої фотографії. І щоразу потрібно доказувати, що я не дурень. Де зафіксовано, що я успішний фотограф? Про це знають п’ять моїх друзів, сто друзів по фейсбуку, і все. І те ж саме відбувається з молодими хлопцями. Немає системи — немає кар’єрного росту.

Німецький журнал «Штерн» (нім. ‚Stern‘) написав, що будь-який учасник бієнале може безбідно жити у своїй країні, але це не стосується України та не стосується мене особисто. Тому я молодим, хто зараз на підйомі, кажу: «Думайте, як змінити ситуацію». Західні фотографи  постійно в процесі. Видають книги, проводять виставки, залучаються, як експерти. А тут все це не працює.

На відміну від художнього, тут немає фотографічного поля. Немає експертів з фотографії. Є критик Олександр Ляпін, та в деяких питаннях я з ним принципово не згоден. Але більше ніхто про фотографію говорити не може. Тут потрібно будувати простір, а не фотографічне особисте життя.

 

Записав МіТЄЦ

(серпень 2013 р. Київ)

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.