EN

РОЗТЯГНЕМО ЖИВОПИС НА ВІТРИЛА

IMG_9557_mini
15 червня стартує ленд-арт симпозіум «Простір покордоння» (Могриця). МіТЄЦ пропонує матеріал, записаний влітку 2013 року в гостях у одного з лідерів ленд-арт руху України Сергія Якуніна (Львів). Текст мовою оригіналу можна прочитати тут.

 

Сергій Якунін — людина шанована, скульптор, легенда вітчизняного ленд-арту.

Обстановка: Львівська квартира Якуніна. На стінах — відблиски сонця, під стелею — висять дзвіночки, на столі — пляшка віскі.

МІТЄЦ (Вказуючи на віскі): Я — дилетант!

Якунін: Ми всі — дилетанти. Якщо врахувати зауваження, що ми кожне життя знову і знову проживаємо, прийшов час чомусь навчитися.

М. Вип’ємо?!

Випили. Розмріялись. Про пам’ятник художнику Тиберію Сільваші мову повели.

Я. (З пафосом, голосно): Будемо ставити пам’ятник!

М. Жартуєте!

Я. Форму треба продумати… Вітрила, наприклад.

М. Тиберій — нефігуративіст! До чого ж тут вітрила?

Я. (По-діловому): Розтягнемо живопис на вітрила. (Занурюючись в спогади, з любов’ю до Тиберія) На початку 90—х в Седніві, під час пленерів Тиберія Сільваші на складі фарб було — цілі ящики; цинк, мідь  листами; офортні верстати; папір — рулонами… Було хвацько! (Пауза) Вже, коли в 1993 приїхали, матеріалів не стало. Залишилася смарагдова ФЦ, її ніхто не брав. Нею фарбували вікна, паркани. Ще через рік приїхали — нічого вже не було. Склад закритий був. Спали в валянках, рукавичках, шапках, з двома матрацами. Приміщення не опалювалося, матеріалів не було, і щось треба було робити. Стали з лози конструювати об’єкти: дишки, циліндри, конуси. Коли в Києві виставили об’єкти, лоза розцвіла прямо в галереї. Ще через рік приїхали до Седніва, і лози вже не було. Я взяв лопату і на всьому просторі річки по льоду малював фігури.

М. Виходить, щоб почати творити «з повітря», художник повинен бути голодним і без матеріалів?

Я. (Взявши паузу, з подивом, гучно) Так!!! Йому мало треба. Шматочок яблучка і трохи горілочки. (До МІТЄЦ) Папіросочку? …

Тиша. Бій годинника в будинку Якуніна. Дзвони за вікном. Легенда ленд-арту в МІТЄЦ вдивляється.

Я. Напій влаштовує?

М. Нормальний.

Я. (Виправляючи формулювання, із задоволенням) Прекрасний! (Починаючи тему про ленд-арт) Дивовижний стан, коли під рукою немає матеріалів, але ти розумієш, що на місці ти їх знайдеш. Треба тільки походити колами, подивитися уважно і місце розкривається.

М. (Повертаючи співрозмовника до реальності) А ось картина — річ матеріальна.

Я. (артистично знижуючи голос). Матеріалом по матеріалу працюють.

М. А об’єкт ленд-арту — не матерія?

Я. З нічого, з простору все виникає.

М. А що ж художнику їсти з цього вашого «нічого»?

Я. Це саме по собі виникає. Головне — правильно сформулювати запит в простір. Ви не згодні, можливо?

М. Згодна.

Я. (Недовірливо) А що ви так відразу погоджуєтеся? (Мрійливо.) Все народжується з порожнечі… Я хочу вас запитати. Про Миропілля. Якісь об’єкти вас вразили?

М. Яскравих ідей хотілося побільше, експериментів несподіваних….

Я. Але це парк будувався! Він і є експеримент. Установка була — представити найкраще з ленд-арту.

М. Колективне мислення, робота спільна. Це чудово! Але питання в адресаті. Для кого ви створюєте свої роботи?

Я. (Уникаючи відповіді): І все ж, що з об’єктів вразило?

М. Сонячні промені, які билися крізь ґрати — об’єкт Васі Костинюка і Олени Волинської.

Я. Все ж щось зачепило!

М. (З повагою): Люди керують сонцем!

Я. Я згоден. (Закуривши.) Можна було зробити простіше. Чистоти не вистачило. Занадто багато облаштували. Вони звузили вікно, заклавши його цеглою і сфокусували світловий промінь, і цього було досить, щоб об’єкт відбувся, а вони почали роботу з готовим проєктом. Олена — скляр і стикалася з оптичним ефектом скляних трубочок. Достатньо було пущеного променя і калюжі, щоб робота почала грати. Ні, вони решіточку прикріпили, трубочки, струни натягнули… У цьому немає чистоти ленд-арту, де є важливим момент випадковості. Я займався проекціями, і коли виникає спонтанність — це суперово!

М. Але вони точно прорахували моє сприйняття глядача, адже я — це публіка.

Я. На глядача об’єкт, звичайно, працює.

М. Але ленд-арт парк створювався саме для публіки! У вас, Якунін, адресат — хто?

Я. (Зніяковівши): Це питання мене зупиняє. Нема адресата. Можу цим займатися де завгодно, навіть вдома. (Озираючись.) Але тут замало простору.

Виставки робиш і завжди з’являються дві—три людини, які особливо зацікавлюються. У Нью—Йорку робили експозицію поруч з «Метрополітеном» (The Metropolitan Museum of Art — прим.ред.). Темний зал, ми пустили проекцію з льоду і збудували статичну композицію з крапель. Зайшла бабуся. Десять хвилин, двадцять, тридцять — бабусі немає. Ми хвилюємося, що з бабусею? А бабуся сидить, дивиться на це і плаче. «Так, так, дорогенькі, — каже. — Ой дякую вам!». Виявилося, що бабуся з України і працювала в «Метрополітен». «Ви таке гарне зробили. Ой дорогесенькі!», — вигукує. І сльози її течуть. Заради цієї бабусі я б робив і робив. На кожній виставці знаходиться дві—три людини, з якими відчуваєш спільну вібрацію.

М. Ну тоді Вася і Олена є популяризаторами ленд-арту, тому що дбають про сприйняття широкої публіки. Ленд-арт в нашій країні вимагає пропаганди, тому що багато художників цей напрямок не приймають, аргументуючи тим, що у них інші цілі і завдання в житті. Чим творчість пана Якуніна відрізняється від їхньої, які завдання ставите?

 

«Промінь» Олени Волинської та Василя Костинюка

 

Я. Я ніколи не ставив собі такого питання. Завдання у мистецтва одне. Просто потрібно вміти це бачити.

М. Ви поїхали з Миропілля, залишивши свій об’єкт незавершеним. Ваш маятник, який повинен був малювати на піску, не малював. Ви поклали на плечі молодого покоління завершення об’єкту.

Я. (З гордістю): Покоління росте! Проєкт був завершений, просто він вимагає до себе постійної уваги. Ми двічі його відновлювали, бо публіка пісок, на якому маятник повинен малювати, затоптувала.

 

Встановлення маятнику

 

Я. (Наливаючи чай): Коли ми були в Цюріху, на мостах були забиті коробами розкішні фігури. Сенс? Люди звикли, і вони закривали скульптуру коробами, аргументуючи це тим, що коли відкриють, перехожі здивуються. І це правильно.

М. Знаєте, футуристи початку минулого століття пропонували викинути скульптуру з мертвими очима з музеїв. Ви ленд-артом зайнялися, бо скульптура не влаштовувала?

Я. (Із загрозою): Скульптуру?! Не чіпайте! Робота з простором — це теж скульптура. Традиційна скульптура обмежує скульптора через невеликий вибір матеріалів, в ленд-арті відкривається більше можливостей для реалізації ідей.

М. (Скептично): Сонячний промінь в просторі — це скульптура?

Я. Так! Важливо, щоб адресат відкрив очі і зміг побачити, а кошти — це не важливо.

М. Значить — адресат важливий?

Я. Але глядач — це окрема тема. Не завжди можна передбачити реакцію публіки. У ленд-арті можна тільки запропонувати точку відліку для роздумів, а чи захоче публіка зупинитися і подумати — це інше питання.

М. Мені здається, що думка художника повинна легко прочитуватися людиною. (Вказуючи на стіну квартири Якуніна) Сонячні відблиски на стінах у вас в будинку, які ви самі спровокували, виставивши дзеркала на вулицю, можна не помітити, якщо ви самі на них не звернете уваги публіки. Невже немає бажання ділитися відкриттям з іншими сьогодні, більшій кількості людей пояснити свою ідею?

Я. Кому треба, хто має очі, той побачить. Я трепетно ​​ставлюся до глядача, особливо якщо людина відчуває щось, я щасливий — значить, це зачепило. (Задумливо, закуривши.) Побалакати ні з ким. (Вказуючи на диктофон, що дзвенить) Вимкніть цю балалайку! Напружує.

Ще довго сиділи МІТЕЦ з Якуніним. Музику Гаспаряна слухали. Казки читали. Бесіди вели. В небо дивилися. 

 

Переклад здійснено за підтримки «Українського культурного фонду».

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.