EN

КОЛИ ЕККЛЕЗІАСТ НЕ ГРЕБЕ

Текст Уляни Глібчук (Івано-Франківськ – Київ), – випадкової відвідовачки двох виставок молодого сучасного мистецтва  Voloshyn Gallery (Київ),  Dymchuk Gallery (Київ)).

 

Це, власне, Я. Хоч хто я –  не має жодного значення. Навіть якби я була Він, то так само зачудовано закліпав би очима: кліп-кліп. Від чого ж я так закліпала? Соромно признатися, але від мистецтва. У цьому нічого поганого. Я люблю, коли можна «кліп-кліп», тобто дивуватися. У Voloshyn Gallery мене вразила  уже сама назва виставки «Трансмімезис: емпатія до потворного». Глобально… Я ось згадую це і на ластівок дивлюся. Кожного ранку на них дивлюся. Як світанкове сонце  миттєво вихоплює у їхньому леті пташині крильця й животики. Тобто ще півгодини і «крилець» не буде. Не було їх й до того. Півгодини світанку. І це комусь треба, крім мене? Треба, тому що на виставці  у Voloshyn Gallery йшлося й про це – про час. Саме він є каталізатором і ніби наводить фокус на речі простору, живі і мертві.

 

… Про час, простір та їхню імітації. Або їхнє вбивство. Або їхню втрату.

Валентин Чорний та Марина Бондаренко «позбиткувалися» з вічного «тут і тепер». На паркеті вирізали «Тут і Зараз», на кшталт «маша + паша». Поруч лежала електродрель. Філософська спонука як шрам, як тату. Яка різниця де – на дереві чи паркеті, на шкірі чи в голові…  Маємо свободу вибору інтерпретації. І ось поки я стояла, добираючи інтерпретацію, відвідало мене дежавю. Наче я це уже бачила… Де? Коли? У сні? А може, у фільмі? А й справді у фільмі. Називається «Щур на таці», за оповіданням Авєрченка. Радянська короткометражка, сатира на сучасне мистецтво. Там, звісно, все чітко, як і має бути в радянській сатирі –  чорне і біле, високе і низьке, красиве і потворне. Цей залізобетонний поділ можна «відпустити» за вітром, як ідеологічну умовність та «заказуху». Проте залишити початок стрічки – момент відкриття виставки сучасного мистецтва. Митців сучасного мистецтва у фільмі «Щур на таці» зображено примітивно –  як коньюктурників і придурків. А що ви хотіли від 1963-го року? (час виходу стрічки) Хрущов вже за рік до того встигнув усе сказати про сучасне мистецтво, обізвавши його «собачим лайном». По великому рахунку він дав команду «фас», яка й проявилась у фільмі таким примітивним образом митця. Але якщо відпустити за вітром цю хрущовську заказуху, то можна помітити погляд Випадкової. Я його помітила, бо це була Я – Випадкова. Я побачила себе збоку. Розгублена, трохи збита з пантелику, блукаю виставкою… Але я побачила збоку і образ «Трансмімезису». Він до щему знайомий. У ньому багато начитаності і мало оригінальності, але це не мертві об’єкти. Ось яка дивна штука… Відчувається, що автори у Voloshyn Gallery зарядили їх живою емоцією. І таку ж саму емоцію вони провокують у глядача. Розумієте, вони не оригінальні, але вони живі. Мені потрібен був час, дистанція, аби це відчути.

Валентин Чорний & Марина Бондаренко, “Тут і зараз”

«Часова петля» Юлії Біляєвої люмінісцентно зависла у фрамузі дверей. Вся так і світиться і ніби запрошує: просуньте у мене шию – погойдаємося): І зробимо чудове селфі – зафіксуємо мить. О, цей час…

Юлія Біляєва, “Петля часу”

А от Тарас Явір більше про простір у своїй роботі «Плейс». Місце. І місце це, даруйте за збіг свистячих, зруйноване і людина в цьому зруйнованому місці покавалкована. Від слова кавалки, тобто частини. Людина і її простір такі крихкі. Аж хочеться плакати… І такими завжди були. Традиційні чи постмодерні.

Тарас Явір, «Плейс», фрагмент роботи

І мені сподобалося як Тарас висловив у двох словах навіть не ідею, а емоцію: «Зруйнований простір просить співчуття». Він не вимагає. Він нічого не може вимагати, але горе вам, якщо відвернетеся од нього. Особливо, якщо ви митець. Ви приречені зализувати рани світу. Хтось гоїть рани співчуваючи, хтось висміюючи і, можливо, у такий спосіб випускає з рани «дурну» кров.

 

Тарас Явір, «Плейс»

Як от Андрій Набока, який висміює здатність людини імітувати і розкидати довкола себе спори пустоти. Робота «Дві альтернативні червоні лінії» саме про це – про порожній образ. Образ-тінь. Симулякр.  Прикладів такої імітації у нашому житті безліч. Безліч облич з масками і безліч масок. Імітація руху. Імітація любові. Імітація життя.

 

Андрій Набока, “Дві червоні лінії альтернативними засобами”

 

О… А це що таке? Дивний, дуже дивний мистецький об’єкт – окуляри, втиснені в черевик. І назва відповідна – «Глибина». Здається, там навіть якийсь політичний натяк. Про це натякав): куратор виставки Юрій Сивирин, але я його не вловила. Не знаю… Глибина чи просто «щур на таці»?

 

Олександр Голинський, “Глибина поверхні”

Я от подумала: а чи змінилось моє враження, якби виставка була без назви? Важкувато без імені… От ким би я була без імені? «Дєвушка», «женщіна», «пані», «шановна», «перепрошую, можна до вас звернутись?» Чимало назвиськ, але де тут Я? Тож наскільки автори проекту сильні без назви проекту? Я трохи поміркую… Спочатку назва мені здалась зайвою. Чи надуманою… Особливо слово «емпатія». Але ні, і сто разів ні, тому що  «емпатія» й об’єднала цей чималий гурт митців. Взагалі характер проекту з юнацьким натяком на бодріярівську «пустоту» й екклезіастівську марноту, але автори молоді та веселі, і головне – їх багато. А гуртом, відомо, й Екклезіаст не гребе):

По справжньому, політичні натяки були в «Dymchuk Gallery» на іншій виставці, яка має назву «Саламандри сьогодення». Її автори дует Кроліковськи (Олександер і Олександра) використали образ саламандри та мотиви роману «Війна з саламандрами» чеського письменника Карела Чапека.

 

Митці створили проект, який за допомогою арт-об’єктів розповідає про різні технології інформаційних війн. У цих інформаційних «звитягах» куди не глипнеш – скрізь лукавий зирк чи слід, чи послід саламандри.

 

Виставка стримано-елегантна. У світі «пост-правди» така мистецька якість є альтернативою брутальності.  Це не означає, що на її тлі брудні політичні технології стають чистішими. Ні. Вони буцім зменшуються в розмірах і  викликають зневагу.

… Фото Дональда Трампа з усмішкою що, як головка голландського сиру, а поруч слід саламандри. Я не запам’ятала де саме вона прошмигнула м’якими холодними лапками. Можливо, краваткою лідера. Та й не в Трампі суть. Всі в рівних умовах пост-правди – на кожному слід саламандри. Даруйте, у риму пішло…

 

Проект  вимагає багатоденного світла. Коли йдеться про імітацію правди, хочеться світла. Бо яка цьому альтернатива?):

 

Уляна Глібчук

 

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.