EN

ЕДУАРД ДИМШИЦ ПРО КОЛЕКЦІЮ «ГРАДОБАНКУ»

Едуард Димшиц (Київ) про долю колекції «Градобанку», частина робіт якої експонується наразі у Національному художньому музеї України.

 

Едуард Димшиц в сюжеті про галерею «Градобанку»: 

 

Колекцію Градобанку ми збирали, починаючи з 1991 року і до 1996. Декілька слів про колекцію. Коли я зустрівся з Віктором Жердицьким, який був головою правління банку Градобанку, на той момент я цілеспрямовано шукав організацію. Яка могла б зайнятися серйозними питаннями у сфері образотворчого мистецтва. Ідея музею сучасного мистецтва вже почала виникати на початку 1990-х років, тому що мистецтва хорошого та різного було багато, художники були талановиті, мова йде про «Нову хвилю» українського арту, а їхні роботи ніде не музеєфікувалися і не входили в серйозні зібрання.

Віктор Жердицький теж на той момент хотів займатися образотворчим мистецтвом. В нього ця ідея вже була, тому що до мене він ще з якимось людьми образотворчого мистецтва зустрічався і намагався щось розпочати в цьому напрямку, аде щось не виходило і наша зустріч була історичною. Ми доволі швидко прийшли до висновку, що ми будемо збирати роботи для потенційного музею. Потенційний тому, що приміщення на той час не було, а була тільки ідея.

Жердицький мене попросив написати план роботи, і я написав два стандартні папери. Один — програма мінімум, розрахована місяці на три, другий — програма стратегічна років на п’ятдесят. Я приніс це Жердицькому, він прочитав і сказав: «Починаймо працювати».

В 1991 році ми почали і за час роботи зібрали біля вісімсот творів мистецтва, де сучасне займає більше половини колекції.  На якомусь етапі банкіри виявилися жадібними на різне мистецтво, і більшому ступені вони звернули мою увагу на старе мистецтво, ніж я сам, тому що я був спрямований на сучасне мистецтво.

В нас з’явилися розділи: класичне українське мистецтво, класичне російське мистецтво, європейська графіка кінці ХІХ, початку ХХ століть, закордонне мистецтво. Але як я вважав раніше, так і зараз, що найдоступнішим і найцікавішим розділом колекції є сучасне українське мистецтво, тому що  майстерні були переповнені картинами, і єдине, про що я жалкую сьогодні: що ми купили так мало сучасного мистецтва, адже ціни були доступні, і коли ми маємо, припустимо, біля десятка робіт Криволапа, а могли їх мати і тридцять і п’ятдесят, маємо дві роботи Арсена Савадова та Георгія Сенченка, а могли їх мати з десяток, і так далі. Тобто можна було вибирати тоді найкращі твори.

Перейдемо до історії, яка сталася після завершення комплектування колекції.  У 1996 році банк потрапив в складну фінансову ситуацію і банк почали знищувати. У цей період постало питання кредитів, фінансування, щоб банк продовжував існувати і Національний банк надав кредит під заставу колекції образотворчого мистецтва.

Усі ці пригоди не відбувалися просто так. Ситуація була складна і залежала від політичних співвідношень, і удар було нанесено по керівництву банку. І таким чином колекцію під заставу було передано Національному банку України в кінці 1996 року. За паперами, це сімсот сімдесят один твір, потім порахували по деяким позиціям, де було по декілька робіт, і на кінець ця цифра стала 785 робіт. І окремо було 72 твори, які ми залишили собі в надії на те, що якщо ми продовжимо колекціонування, нам не вдасться повернути ті твори, які ми передали до Національного банку, вони залишаться, як фундамент.

У 1997 році, коли Жердицького було заарештовано, ми змушені були передати ці речі до генеральної прокуратури під заставу його виходу. На нього було призначено якась неймовірна на ті часи застава, щоб він міг вийти на волю. Застава ця була п’ять мільйонів доларів і півтора мільйони складала застава творами мистецтва.

На цьому пригоди не скінчилися, а лише розпочалися. Тому що у 1998 році ті роботи, які ми віддали в Національний банк України, вирішили продати. Я так розумію, що стосувалося це тусовки серед своїх, об’ява була дуже скромна, інформація про цей продаж спливла випадково. І несподіваною виявилася реакція Верховної Ради на цю ситуацію. Хтось цю інформацію передав до Верховної Ради України, була зібрана спочатку комісія з питань культури, питання було винесено на засідання Верховної Ради і вона визнала колекцію «Градобанку» національним надбанням і заборонила її розпродаж.

Тоді ж було ухвалено рішення, що державою буде виплачена певна сума Нацбанку, щоб компенсувати йому збитки, і картини будуть передані в один із художніх музеїв. Потім, з часом, назву цього музею було визначено як Національний художній музей України.

На цьому пригоди галереї не скінчилися, тому що Верховна Рада зверталася до цього питання ще двічі. У 2004 році приймала знов рішення щодо музею: куди передаватиметься ця колекція. І тут у боротьбу включилися вже колишнє керівництво банку, тому що Жердицького було заарештовано в Німеччині, він провів за гратами, здається, п’ять років, повернувся до України і вирішив поборотися за колекцію.

На момент передачі колекції до Національного банку вартість колекції складала близько п’яти з половиною мільйони доларів, а на середину нульових ця вартість була в разів десять більше, і питання було в компенсації — чи поверненні колекції чи різниці її вартості. Почалися серйозні судові розгляди. До цього процесу я відношення не мав, тому що я не був тою стороною, яка володіла колекцією раніше, ні тою стороною, яка відстоювала інтереси передачі колекції до музею. Я слідкував за ситуацією збоку, судові процеси тягнулися до 2016 року, і от зараз було ухвалено рішення Національним банком під тиском Генеральної прокуратури про передачу усієї колекції «Градобанку» «Національному музею України».

Але судові процеси тривають…

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.