EN

ЩО ДУМАЄ ПУБЛІКА

28641195_966469246864038_1565025963_o

Репліка Олександра Левченка (Київ),  відвідувача виставки номінантів на Премію РАС 2018 у  PinchukArtCentre (Київ).

23 лютого. Pinchuk Art Centre. Відкриття виставки номінантів на Премію РАС 2018. Елітарний фльор найпрестижнішого культурного оазису столиці. Маса відвідувачів від зірок, домогосподарок до професійних поціновувачів мистецтва. Все чудово: сотні заявок на участь, 20 номінантів, 250 000 гривень головного призу Премії, впливові гості, декларації «новизни» молодого покоління.

Pinchuk Art Centre за свою багаторічну історію затвердив репутацію передової інституції в області contemporary art в Україні. І цілком заслужено, з огляду на його ресурсну базу п’ять поверхів в самому центрі міста, фонд, іноземні та місцеві фахівці, гучні проєкти.

Мистецтво авторитарний інститут

Ми з товаришем-художником пробираємося крізь групи більш і менш відомих осіб по сходинках «Пінчука». Всюди посмішки і вітання.

Я чомусь згадав, як моя викладачка з кураторської діяльності, Фрау Клаас, вчила нас, студентів: «Мистецтво це інститут, бюрократичний, авторитарний апарат, який функціонує за власною парадоксальною логікою».

У натовпі я гукнув Тетяну Кочубинську, яка бігла від гостей, колег і журналістів, кураторки виставки та членкині відбіркової комісії. «Як відбиралися номінанти?» запитав я. Тетяна відпарувала: «Суть не у відборі, а цінність цієї премії в тому, що це не виставка з двадцяти робіт, а це двадцять персональних виставок. З кожним художником відбувається дискусія: художник пропонує ідеї, і ми вже розробляємо яку з них втілювати і яким чином що включати, що не включати».

Аргументація Тетяни не прояснила моє запитання. А мені, як відвідувачеві виставки, хочеться небагато: чесності, прозорості та діалогу з публікою. До речі, що стосується публіки, не думаю, що вона здатна зайняти виразну позицію у відношенні до побаченого.

Суб’єктивний глядач суб’єктивних творів

Біля рецепції стоїть екран, де глядач може віддати голос за свого фаворита майбутнього володаря глядацького призу в 25 000 гривень. За нашими спостереженнями, голосували неохоче, коментувати вибір відмовлялися. Наприклад, Наталія (41 рік, домогосподарка) так говорить про можливість перемоги Аліни Клейтман з її задушливою кімнатою з шубами, хутряними стінами і багатоплановими відео літньої жінки: «У мене є моя думка, в іншої людини абсолютно інша. Може більшості ці шуби сподобаються, і народ буде в захваті, буде обговорювати, створять навколо цього хайп».

«Все суб’єктивно», «кожен бачить в цьому щось своє» ці формули використовують інституції, художники і глядачі, знімаючи з себе відповідальність за естетичне висловлювання. Думаю, естетика померла ще на початку ХХ століття Марсель Дюшан її остаточно знищив у 1917 році своїм «Фонтаном». Тепер мистецтво не про форму beauty is in the eye of the beholder, головне це ідея, де «зчитування» смислів залишається особистою проблемою глядача. В таких умовах художника не може цікавити думка публіки, як не цікавить вона, мабуть, і PinchukArtCentre, який виступає співавтором творів.

Тоді не зовсім зрозуміло, за чим сюди прийшло стільки відвідувачів?

Ось стоять студентки, ось Дмитро Шуров з дружиною, там чоловіки в піджаках, а виряджена дівчина позує в хутрі. Тут виникає головний парадокс: інституція сучасного мистецтва явище соціальне, суспільне, тобто повинна працювати на глядача (як кінотеатр, наприклад), але не може, оскільки пропонований продукт антиестетичний, і вже не потрібен той sensus communis часів Просвітлення. Раніше люди збиралися і в суперечці знаходили істину. У Німеччині, правда, намагаються «передомовитися», що мистецтво епохи модерну і постмодерну це красиво. Але ж «Авіньйонські дівчата» Пікассо не малювалися як естетичні красуні!

Сучасне мистецтво оголосило заборону на красу і естетику як буржуазну практику. Концептуалізм видавив чуттєвий (естетичний) досвід, а тепер перестав пропонувати чіткі концепції зовсім. На думку теоретика мистецтва Кеті Чухров, інтерес художника і галереї до глядача це блеф. Все вирішують «жерці» люди високого статусу і позиції влади в світі мистецтва. Тільки вони мають право визначати, хто і як буде вплетеним в історію мистецтв.

Одна голова добре, а дві краще

Ми знаходимо такого «жерця» патріарха українського абстракціонізму Тіберія Сільваші, члена Відбіркової комісії. На відміну від Тетяни, яка відмовилася називати своїх фаворитів під приводом «це непрофесійно», пан Сільваші сміливо висунув кандидатуру Анни Звягінцевої. Його аргумент в тому, що «її роботи знаходяться в якійсь точній лінії зміни парадигми і тих тенденцій, які наступають. […] Це покоління комп’ютерне, інтернетне. Навіть за принципом, як вони будують свою думку у відношенні до реальності. Вони її бачать через екран. Якщо була «тактильність» у попереднього покоління, або соціальна реальність покоління РЕПа, вони її будують абсолютно інакше. Я ще не до кінця знаю, як».

Анна Звягінцева дійсно використовує принцип екрану в своїй експозиції, з її коробками декоративно-інтер’єрного характеру, які світяться. Сама Анна підтвердила наявність впливу Пінчук-центру на кінцевий продукт: «Я третій раз беру участь у конкурсі. Можна сказати, що у мене є історія минулих робіт. Члени комісії дивляться на логіку того, як я працюю, і, напевно, моя практика досить цільна і кураторам було цікаво зі мною працювати. Це ж ще кураторська робота. Це не просто я виставила, що хочу. Це обговорення з куратором конкретним».

Анна замовкла. Хтось сміливо топче її композицію на підлозі з пластикових стрічок. «Нічого, я поправлю», каже Анна. Стрічки зайняли більшу половину зали, і коробки розгледіти цілісно неможливо.

Зі слів Тіберія Сільваші та Анни Звягінцевої роблю висновок «салон», з яким боролися імпресіоністи, живий і здоровий. Позиція, статус і зв’язки є вирішальним аргументом.

А судді хто?

Просуваючись до виходу, знайомимося з гостями. Ігор (30 років, художник) відкоментував виставку так: «Вся виставка просякнута політикою. Це питання, які хвилюють людей, я розумію це. Але, на мою думку, ***ня. Он там проєкт архітектора (показує на композицію Тараса Кам’яного зі стін і креслень) ось ці кути показують, що це невизнані території, вони нічиї. Це метафора, яку автор використовує. Але що мені дає це? Нічого. Абсолютно. Я нічого не відчуваю. Зараз у мене це викликало емоції, значить художник досяг, чого хотів. Але через дві хвилини я просто забуду про це». Навіть в разі успішного «зчитування» смислів, Ігор не знає, що робити з отриманим досвідом. Він не натхненний, а тільки роздратований через втрату часу.

Спроби залучити глядача до своєї творчості через епатаж, політику, соціальні проблеми та активізм себе давно вичерпали. Художники не тільки знову переробляють практики ХХ століття, а й свої ж теми. Наприклад, Михайло Олексієнко збирається зробити музей сучасного мистецтва на Троєщині, щоб залучити інтелігентних людей в район, що їх потребує. Він стилізував простір біля ліфта під троєщинську квартиру, де глядачі можуть наповнити банки на полицях пожертвами. Катя (23 роки, співробітниця Мистецького арсеналу) говорить, що «це вже третій рік Міша працює з темою Троєщини. Він схоже представляв на фестивалі молодих художників. Він повторюється. Нічого свіжого я тут не бачу». Можна зрозуміти прагнення молодого художника-стартапера відкрити новий культурний простір. Але наскільки ця робота дійсно має художню цінність? Розбиратися буде Міжнародне журі, а не ми нам час йти.

Походи на виставки завжди дуже стомлюючі. Поки що галерея це не місце для розваг і відпочинку. А може дарма? Було б чудово ходити в галерею як в кінотеатр або на концерт. На жаль, це неможливо. Мистецтво живе занадто далеко від глядача. Воно складне, замудре елітарне. Є два сценарії розвитку подальшої ситуації: 1) продовження перероблення мистецтвом самого себе, удавання в естетичних уподобаннях і навмисне віддалення від суспільства; 2) переорієнтація на запити глядача, перехід у сферу розважальної індустрії за моделями кіно, музики, або театру (найнаближеніший варіант). Завжди є ризик, що мистецтво стане «попсовим» або «плебейським». Шекспірівський театр теж був колись «низьким мистецтвом», сьогодні Шекспір геній. Не завжди народ «без смаку» і «нічого не розуміє». Розуміє. Просто потрібно піти глядачеві на зустріч і не говорити з ним загадками.

Але мені здається, що на жаль, сучасне мистецтво інертне і не здатне вести повноцінний діалог зі своїм споживачем.

І поки ще холодно, приходьте погрітися в «Пінчук» вхід же все-таки безкоштовний.

 

Олександр Левченко

Картинка Іри Вале

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.