Репліка Олександра Левченка (Київ), — відвідувача виставки номінантів на Премію РАС 2018 у PinchukArtCentre (Київ).
23 лютого. Pinchuk Art Centre. Відкриття виставки номінантів на Премію РАС 2018. Елітарний фльор найпрестижнішого культурного оазису столиці. Маса відвідувачів — від зірок, домогосподарок до професійних поціновувачів мистецтва. Все чудово: сотні заявок на участь, 20 номінантів, 250 000 гривень головного призу Премії, впливові гості, декларації «новизни» молодого покоління.
Pinchuk Art Centre за свою багаторічну історію затвердив репутацію передової інституції в області contemporary art в Україні. І цілком заслужено, з огляду на його ресурсну базу — п’ять поверхів в самому центрі міста, фонд, іноземні та місцеві фахівці, гучні проєкти.
Мистецтво — авторитарний інститут
Ми з товаришем-художником пробираємося крізь групи більш і менш відомих осіб по сходинках «Пінчука». Всюди посмішки і вітання.
Я чомусь згадав, як моя викладачка з кураторської діяльності, — Фрау Клаас, вчила нас, студентів: «Мистецтво — це інститут, бюрократичний, авторитарний апарат, який функціонує за власною парадоксальною логікою».
У натовпі я гукнув Тетяну Кочубинську, яка бігла від гостей, колег і журналістів, — кураторки виставки та членкині відбіркової комісії. «Як відбиралися номінанти?» — запитав я. Тетяна відпарувала: «Суть не у відборі, а цінність цієї премії в тому, що це не виставка з двадцяти робіт, а це двадцять персональних виставок. З кожним художником відбувається дискусія: художник пропонує ідеї, і ми вже розробляємо — яку з них втілювати і яким чином — що включати, що не включати».
Аргументація Тетяни не прояснила моє запитання. А мені, як відвідувачеві виставки, хочеться небагато: чесності, прозорості та діалогу з публікою. До речі, що стосується публіки, не думаю, що вона здатна зайняти виразну позицію у відношенні до побаченого.
Суб’єктивний глядач суб’єктивних творів
Біля рецепції стоїть екран, де глядач може віддати голос за свого фаворита — майбутнього володаря глядацького призу в 25 000 гривень. За нашими спостереженнями, голосували неохоче, коментувати вибір відмовлялися. Наприклад, Наталія (41 рік, домогосподарка) так говорить про можливість перемоги Аліни Клейтман з її задушливою кімнатою з шубами, хутряними стінами і багатоплановими відео літньої жінки: «У мене є моя думка, в іншої людини — абсолютно інша. Може більшості ці шуби сподобаються, і народ буде в захваті, буде обговорювати, створять навколо цього хайп».
«Все суб’єктивно», «кожен бачить в цьому щось своє» — ці формули використовують інституції, художники і глядачі, знімаючи з себе відповідальність за естетичне висловлювання. Думаю, естетика померла ще на початку ХХ століття — Марсель Дюшан її остаточно знищив у 1917 році своїм «Фонтаном». Тепер мистецтво не про форму — beauty is in the eye of the beholder, головне — це ідея, де «зчитування» смислів залишається особистою проблемою глядача. В таких умовах художника не може цікавити думка публіки, як не цікавить вона, мабуть, і PinchukArtCentre, який виступає співавтором творів.
Тоді не зовсім зрозуміло, — за чим сюди прийшло стільки відвідувачів?
Ось стоять студентки, ось Дмитро Шуров з дружиною, там чоловіки в піджаках, а виряджена дівчина позує в хутрі. Тут виникає головний парадокс: інституція сучасного мистецтва — явище соціальне, суспільне, тобто повинна працювати на глядача (як кінотеатр, наприклад), але не може, оскільки пропонований продукт антиестетичний, і вже не потрібен той sensus communis часів Просвітлення. Раніше люди збиралися і в суперечці знаходили істину. У Німеччині, правда, намагаються «передомовитися», що мистецтво епохи модерну і постмодерну — це красиво. Але ж «Авіньйонські дівчата» Пікассо не малювалися як естетичні красуні!
Сучасне мистецтво оголосило заборону на красу і естетику як буржуазну практику. Концептуалізм видавив чуттєвий (естетичний) досвід, а тепер перестав пропонувати чіткі концепції зовсім. На думку теоретика мистецтва Кеті Чухров, інтерес художника і галереї до глядача — це блеф. Все вирішують «жерці» — люди високого статусу і позиції влади в світі мистецтва. Тільки вони мають право визначати, хто і як буде вплетеним в історію мистецтв.
Одна голова — добре, а дві — краще
Ми знаходимо такого «жерця» — патріарха українського абстракціонізму Тіберія Сільваші, члена Відбіркової комісії. На відміну від Тетяни, яка відмовилася називати своїх фаворитів під приводом «це непрофесійно», пан Сільваші сміливо висунув кандидатуру Анни Звягінцевої. Його аргумент в тому, що «її роботи знаходяться в якійсь точній лінії зміни парадигми і тих тенденцій, які наступають. […] Це покоління комп’ютерне, інтернетне. Навіть за принципом, як вони будують свою думку у відношенні до реальності. Вони її бачать через екран. Якщо була «тактильність» у попереднього покоління, або соціальна реальність покоління РЕПа, вони її будують абсолютно інакше. Я ще не до кінця знаю, як».
Анна Звягінцева дійсно використовує принцип екрану в своїй експозиції, з її коробками декоративно-інтер’єрного характеру, які світяться. Сама Анна підтвердила наявність впливу Пінчук-центру на кінцевий продукт: «Я третій раз беру участь у конкурсі. Можна сказати, що у мене є історія минулих робіт. Члени комісії дивляться на логіку того, як я працюю, і, напевно, моя практика досить цільна і кураторам було цікаво зі мною працювати. Це ж ще кураторська робота. Це не просто я виставила, що хочу. Це обговорення з куратором конкретним».
Анна замовкла. Хтось сміливо топче її композицію на підлозі з пластикових стрічок. «Нічого, я поправлю», — каже Анна. Стрічки зайняли більшу половину зали, і коробки розгледіти цілісно неможливо.
Зі слів Тіберія Сільваші та Анни Звягінцевої роблю висновок — «салон», з яким боролися імпресіоністи, живий і здоровий. Позиція, статус і зв’язки є вирішальним аргументом.
А судді — хто?
Просуваючись до виходу, знайомимося з гостями. Ігор (30 років, художник) відкоментував виставку так: «Вся виставка просякнута політикою. Це питання, які хвилюють людей, я розумію це. Але, на мою думку, ***ня. Он там проєкт архітектора (показує на композицію Тараса Кам’яного зі стін і креслень) — ось ці кути показують, що це невизнані території, вони нічиї. Це метафора, яку автор використовує. Але що мені дає це? Нічого. Абсолютно. Я нічого не відчуваю. Зараз у мене це викликало емоції, значить художник досяг, чого хотів. Але через дві хвилини я просто забуду про це». Навіть в разі успішного «зчитування» смислів, Ігор не знає, що робити з отриманим досвідом. Він не натхненний, а тільки роздратований через втрату часу.
Спроби залучити глядача до своєї творчості через епатаж, політику, соціальні проблеми та активізм себе давно вичерпали. Художники не тільки знову переробляють практики ХХ століття, а й свої ж теми. Наприклад, Михайло Олексієнко збирається зробити музей сучасного мистецтва на Троєщині, щоб залучити інтелігентних людей в район, що їх потребує. Він стилізував простір біля ліфта під троєщинську квартиру, де глядачі можуть наповнити банки на полицях пожертвами. Катя (23 роки, співробітниця Мистецького арсеналу) говорить, що «це вже третій рік Міша працює з темою Троєщини. Він схоже представляв на фестивалі молодих художників. Він повторюється. Нічого свіжого я тут не бачу». Можна зрозуміти прагнення молодого художника-стартапера відкрити новий культурний простір. Але наскільки ця робота дійсно має художню цінність? Розбиратися буде Міжнародне журі, а не ми — нам час йти.
Походи на виставки завжди дуже стомлюючі. Поки що галерея — це не місце для розваг і відпочинку. А може дарма? Було б чудово — ходити в галерею як в кінотеатр або на концерт. На жаль, це неможливо. Мистецтво живе занадто далеко від глядача. Воно складне, замудре — елітарне. Є два сценарії розвитку подальшої ситуації: 1) продовження перероблення мистецтвом самого себе, удавання в естетичних уподобаннях і навмисне віддалення від суспільства; 2) переорієнтація на запити глядача, перехід у сферу розважальної індустрії за моделями кіно, музики, або театру (найнаближеніший варіант). Завжди є ризик, що мистецтво стане «попсовим» або «плебейським». Шекспірівський театр теж був колись «низьким мистецтвом», сьогодні Шекспір — геній. Не завжди народ «без смаку» і «нічого не розуміє». Розуміє. Просто потрібно піти глядачеві на зустріч і не говорити з ним загадками.
Але мені здається, що на жаль, сучасне мистецтво інертне і не здатне вести повноцінний діалог зі своїм споживачем.
І поки ще холодно, приходьте погрітися в «Пінчук» — вхід же все-таки безкоштовний.
Олександр Левченко
Картинка Іри Вале